Втрата
Шрифт:
— Ви можете послати туди водолазів? — запитала Синтія. — Ви можете послати водолазів, щоб вони спустилися на дно затопленого кар’єру, подивилися, що там є.
— Цього листа міг написати божевільний, — сказала Ведмор, підхопивши пасмо волосся, яке впало їй на око, й запихаючи його за вухо. — Міг написати невідомо хто.
— Це правда, — погодився я.
— Але, з іншого боку, — зауважила детектив, — ми нічого не можемо стверджувати напевне.
— Якщо ви не пошлете туди водолазів, — сказала
— Синті, — сказав я, — не верзи дурниць. Ти навіть плавати не вмієш.
— А мені байдуже.
— Місіс Арчер, — сказала Ведмор, — заспокойтеся.
Це був наказ. У голосі Ведмор пролунали суворі нотки футбольного тренера, який дає настанови своїй команді на гру.
— Заспокоїтися? — промовила Синтія, не маючи наміру коритися нічиїм наказам. — А ви розумієте, що повідомляє особа, яка написала цього листа? Вони там, на дні. Їхні тіла там, на дні.
— Боюся, — сказала Ведмор, скептично похитавши головою, — що після стількох років там може бути багато чого на дні.
— Можливо, вони в машині, — сказала Синтія. — Автомобілі мого батька та моєї матері так і не були знайдені.
Ведмор затиснула куточок листа між своїми двома блискучими й довгими червоними нігтями й перевернула його на протилежний бік. Вона стала вивчати мапу.
— Нам доведеться залучити до цієї справи поліцію штату Массачусетс, — сказала вона. — Я зателефоную туди.
Вона дістала з кишені куртки свій мобільник, відкрила його й наготувалася набрати номер.
— Ви пошлете туди водолазів? — запитала Синтія.
— Я туди зателефоную. І ми віддамо цього листа в нашу лабораторію, чи не зможуть вони знайти якусь інформацію на ньому, якщо ви не перетворили його на такий, від якого не може бути жодної користі.
— Пробачте мені, — вибачилася Синтія.
— Цікаво, — сказала Ведмор, — що лист надрукований на машинці. Сьогодні рідко хто користується друкарськими машинками.
Я відчув, як моє серце підкотилося мені до горла. А тоді Синтія сказала щось таке, що я не повірив своїм вухам:
— Ми маємо друкарську машинку, — сказала вона.
— Справді? — запитала Ведмор, зупинившись перед тим, як набрати останню цифру.
— Тері досі користується своєю, чи не так, любий? Для всіляких коротких нотаток тощо. Це машинка марки «Роял», чи не так, Тері? — Й, обернувшись до Ведмор, вона сказала: — Він має її від своїх студентських років.
— Покажіть її мені, — сказала Ведмор, поклавши телефон до кишені.
— Я принесу її сюди, вниз, — сказав я.
— Ви лиш покажіть мені, де вона стоїть.
— Вона нагорі, — сказала Синтія. — Ходімо, я покажу вам її.
— Синті, — сказав я, ставши перед сходами й намагаючись їх зупинити. — Там нагорі деякий безлад.
— Ходімо, — сказала
— Перші двері ліворуч, — сказала Синтія. До мене вона прошепотіла: — Чому, ти думаєш, вона хоче побачити нашу машинку?
Ведмор зникла за дверима кімнати.
— Я її не бачу, — сказала вона.
Синтія випередила мене на сходах, увійшла до кімнати й сказала:
— Вона завжди стояла там. Тері, хіба вона не стояла завжди там?
Вона показувала пальцем на мій стіл, коли я увійшов до кімнати. Вона й Ведмор обидві дивилися на мене.
— Атож, — сказав я. — Але вона мені заважала, тому я запхав її до стінної шафи.
Я відчинив стінну шафу, опустився навколішки. Ведмор зазирнула до шафи понад моїм плечем.
— Де вона?
Я підняв газети та обляпані фарбою штани й відкрив свою стареньку чорну «Роял». Я підняв її й поставив назад на стіл.
— Коли ти її туди запхав? — запитала Синтія.
— Може, з годину тому.
— А чому вона була завалена речами, якщо ви щойно її туди поставили? — запитала Ведмор. — Як ви це поясните?
Я стенув плечима. Сказати мені було нічого.
— Не доторкайтеся до неї, — застерегла вона і знову дістала з кишені свій мобільний телефон.
Синтія дивилася на мене приголомшеним поглядом.
— Що з тобою? Що, в біса, відбувається?
Я хотів би запитати її про те саме.
Розділ двадцять сьомий
Рона Ведмор зробила кілька дзвінків по своєму мобільнику, більшість із нашої під’їзної алеї, де ми не могли почути, що вона каже.
Це залишило Синтію, мене та Ґрейс (Ведмор дозволила Синтії швиденько з’їздити до школи й забрати її) самих у домі й дало нам змогу коротко обговорити ці останні події. Ґрейс була на кухні, вона запитала, хто ця товста жінка, яка дзвонить по телефону, водночас наминаючи свою післяшкільну перекуску — грінку, намазану арахісовим маслом.
— Вона з поліції, — сказав я. — І навряд чи їй сподобалося б, що ти назвала її товстою.
— Я б не сказала їй це в обличчя, — промовила Ґрейс. — А чого вона тут? Що відбувається тепер?
— Не зараз, — сказала їй Синтія. — Візьми сандвіч і йди до своєї кімнати.
Коли Ґрейс пішла, не перестаючи невдоволено буркотіти, Синтія запитала:
— Навіщо ти заховав друкарську машинку? Цього листа було надруковано на твоїй машинці чи не так?
— Так, — сказав я.
Вона дивилася на мене якусь мить.
— Це ти написав того листа? Тому й заховав машинку?
— Господи, Синтіє, — сказав я. — Я заховав її тому, що думав, чи не ти, бува, написала його.
Її очі розширилися від шоку: