Втрата
Шрифт:
— За кілька годин тут нічого не буде зроблено, — сказала нам Ведмор. — Нам треба буде зібрати більше людей, вони повинні обміркувати, як тут усе організувати. Чому б вам не поїхати кудись, десь ближче до шосе, можливо, до Лі й не пообідати десь там? Я зателефоную вам, коли тут почнеться якась конкретна робота.
— Ні, — сказала Синтія. — Ми залишимося.
— Люба моя, — промовив я. — Ми нічого зараз не зможемо зробити. Нам треба десь поїсти. Нам обом слід підкріпитися, ми повинні бути готові
— А як ти думаєш, що тут сталося? — запитала Синтія.
Ведмор сказала:
— Я думаю, хтось під’їхав машиною на великій швидкості туди, де ми тепер стоїмо, і не став зупинятися на краю провалля.
— Їдьмо, — сказав я Синтії. А звертаючись до Ведмор, попросив: — Підтримуйте з нами зв’язок.
Ми поїхали назад до головної магістралі, доїхали до Отіса, потім повернули на північ до Лі, де пообідали й замовили каву. Вранці я майже нічого не їв, тому тут замовив пізній сніданок із яєць та ковбаси. Синтія спромоглася з’їсти лише одну-дві грінки.
— Тож хоч би хто надіслав мені того листа, він знав, про він пише, — сказала Синтія.
— Авжеж, знав, — сказав я, дмухаючи на каву, щоб охолола.
— Але ж ми навіть не знаємо, чи в машині хтось є. Можливо, автомобіль утопили там, щоб надійно заховати його. Але це не означає, що хтось при цьому загинув.
— Зачекаймо й будемо знати, — сказав я.
Нам довелося чекати близько двох годин. Десь коли я пив свою четверту порцію кави, задзвонив мій мобільник.
Це була Ведмор. Вона розповіла мені, як під’їхати до озера з північної сторони.
— Щось там сталося? — запитав я.
— У нас вийшло швидше, ніж ми сподівалися, — сказала вона тоном люб’язної поблажливості. — Автомобіль уже на березі.
Жовтий «Ескорт» був уже на платформі ваговоза, коли ми прибули на місце подій. Синтія вискочила з автомобіля, перш ніж я встиг його зупинити, й побігла до ваговоза з криком:
— Це наш автомобіль! Це автомобіль моєї матері!
Ведмор схопила її за руку, перш ніж вона встигла підбігти ближче.
— Пустіть мене! — крикнула Синтія, пручаючись.
— Вам не можна підходити близько, — сказала їй жінка-детектив.
Автомобіль був обліплений грязюкою та мулом, вода струменіла з нього цівками крізь щілини зачинених дверей, і її вже витекло досить, щоб кабіна вгорі по лінію вікна очистилась від води. Але там нічого не було видно, крім двох напівзатоплених підставок для голів.
— Ми відправляємо автомобіль у лабораторію, — сказала Ведмор.
— Що вони там знайшли? — спитала Синтія. — Усередині щось було?
— А що, ви думаєте, вони могли там знайти? — запитала Ведмор.
Мені не сподобалося те, як вона це запитала. Так ніби вона вважала, що Синтія вже знає відповідь.
— Я не знаю, — сказала Синтія. —
— Схоже, там є останки двох людей, — припустила Ведмор. — Але, як ви повинні розуміти, через двадцять п’ять років…
Це можна було собі уявити.
— Двох? — уточнила Синтія. — Не трьох?
— Цього ще напевне не можна сказати, — промовила Ведмор. — Як я вже сказала, перед нами багато роботи. — Вона зробила паузу. — Нам треба буде взяти мазок із вашого рота.
Синтія зреагувала не відразу.
— Що взяти?
— Пробачте мені, якщо я висловилася не досить ясно. Нам буде потрібен зразок вашої ДНК. Для цього беруть мазок із рота. Це не боляче й досить просто.
— А навіщо?
— Якщо нам пощастить, то ми зможемо взяти зразок ДНК із того… що ми знайшли в автомобілі, й порівняти його з вашим зразком. Якщо, наприклад, одне з цих тіл — ваша мати, то вони зможуть зробити зворотний тест материнства. Він може підтвердити, що це ваша мати. Те саме і з іншими членами вашої родини.
Синтія подивилася на мене, в її очах заблищали сльози.
— Двадцять п’ять років я чекала якихось відповідей, і тепер, коли можу отримати, мене охоплює жах.
Я міцно її обняв.
— Скільки це триватиме? — запитав я Ведмор.
— За нормальних обставин — кілька тижнів. Але це справа дуже великого резонансу, а надто якщо взяти до уваги, що на цю тему було показане телевізійне шоу. Перші результати ми знатимемо через кілька днів, можливо, навіть через два. Можете, їхати додому. Я когось пришлю взяти мазок.
Повернутися додому було тепер для нас єдиним логічним рішенням. Коли ми вже рушили до нашого автомобіля, Ведмор гукнула нас:
— І ви можете мені знадобитися ще до того, як стануть відомі результати тестів. Хочу поставити вам кілька запитань.
Було щось зловісне в тому, як вона це сказала.
Розділ двадцять восьмий
Як і пообіцяла, Рона Ведмор прийшла до нас, щоб поставити нам деякі запитання. У цій справі були деталі, які їй не подобалися.
Власне, й нам багато чого в ній не подобалося, але Синтія та я не відчували, що Ведмор була нашим союзником.
Вона підтвердила одну річ, яку я, проте, вже знав. Лист, що спрямував нас до кар’єру, був надрукований на моїй друкарській машинці. Нас із Синтією запросили — так ніби ми мали якийсь інший вибір — прийти до управління і дати свої відбитки пальців. Відбитки пальців Синтії напевне були у файлах поліції. Вона дала їх двадцять п’ять років тому, коли поліція нишпорила в її домі, шукаючи якихось ключів, що пояснили б таємниче зникнення її родини. Але поліція хотіла взяти їх у неї знову, а мене раніше ще ніколи не просили дати свої.