Втрата
Шрифт:
— Я?
— Хіба це здається безглуздішим, аніж те, що я його написав?
— Я не намагалася заховати машинку, ти намагався.
— Я хотів захистити тебе.
— Мене?
— У тому разі, якби ти написала його. Я не хотів, щоб поліція про це знала.
Синтія якусь хвилину мовчала, мовчки пройшовшись по кімнаті кілька разів.
— Я намагаюся щось зрозуміти, Тері. То що ж ти мені сказав? Ти кажеш, що думав, ніби я написала того листа? А якщо я його написала, то завжди знала, де вони є? Моя родина? Я завжди знала, що вони лежать
— Не… обов’язково, — мовив я.
— Не обов’язково? Тоді що ж ти думав?
— Чесно кажучи, Синтіє, я не знаю. Я вже не знаю, що й думати. Але в ту мить, коли я вперше побачив цього листа, я вже знав, що він надрукований на моїй машинці. І знав, що я його не друкував. Отже, залишалася тільки ти, якщо тільки хтось інший не увійшов сюди й не надрукував його на моїй машинці з метою, щоб, я не знаю, здавалося, ніби його написав хтось із нас.
— Ми вже знаємо, що хтось був у нашому домі, — сказала Синтія. — Капелюх, послання електронною поштою. Але, попри це, ти схильний думати, що листа надрукувала я?
— Я волів би так не думати, — сказав я.
Вона подивилася мені у вічі, і вираз її обличчя став жахливо серйозним.
— Ти думаєш, це я вбила свою родину? — запитала вона.
— Боже збав.
— Це не відповідь.
— Ні, я так не думаю.
— Але така думка промайнула у твоїй голові, чи не так? Ти знову й знову замислювався над тим, чи це можливо.
— Ні, — сказав я. — Не замислювався. Але мені спадало на думку, а надто останнім часом, чи той стрес, який довелося тобі пережити, той тягар, який ти мусила нести протягом стількох років, не призвели до того… — Я мав таке відчуття, ніби наступив на яйце і шкаралупа тріщить під моїми підошвами, — що ти стала мислити або сприймати речі, або навіть щось робити у спосіб… який би я назвав… так би мовити… не зовсім раціональним.
— Он як, — промовила Синтія.
— Розумієш, коли я побачив, що лист надрукований на моїй машинці, то подумав, чи не надумала ти так учинити для того, щоб розбудити цікавість поліції до цієї справи, спонукати їх до дій, до спроби розгадати цю таємницю раз і назавжди?
— І тому спрямувала їх на хибний слід? Чому я обрала саме це місце, саме це конкретне місце?
— Я не знаю.
Хтось постукав із двору у стіну нашої кімнати, й детектив Рона Ведмор увійшла у двері. Я не мав уявлення, як довго вона під ними стояла, підслуховуючи нашу розмову.
— Усе домовлено, — сказала вона. — Ми пошлемо водолазів.
Операцію було призначено на наступний день. Підрозділ поліційних водолазів мав бути на місці на десяту ранку. Синтія відвела Ґрейс до школи й домовилася з однією сусідкою, що та забере її зі школи в кінці дня й відведе до себе додому на випадок, якщо ми не встигнемо на той час повернутися.
Я зателефонував до школи, попросив до телефону Ролі й сказав йому, що сьогодні не буду.
— Господи, що там у вас знову? — запитав він.
Я
— Господи, я переживаю за вас усім серцем, — сказав він. — Цьому кінця не видно. Може, я найму когось на твої уроки на весь наступний тиждень? Я знаю кількох учителів-пенсіонерів, які погодяться на короткочасну роботу.
— Але не наймай ту, що затинається. Мої учні з’їдять її живцем. — Я трохи помовчав. — Я тобі, можливо, поставлю дещо несподіване запитання, але дозволь мені його тобі поставити.
— Валяй.
— Ім’я Коні Ґормлі що-небудь означає для тебе?
— Чиє ім’я?
— Її було вбито за кілька місяців до того, як зникли Клейтон, Патрисія й Тод. На півночі штату. Нібито збило машиною, але насправді все було не так.
— Я не знаю, про кого ти говориш, — сказав Ролі. — Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що її ніби збило машиною, але насправді все було не так? І як її смерть може стосуватися зникнення родини Синтії?
У його голосі прозвучало майже роздратування. Мої проблеми й ті таємничі події, що відбувалися навколо них, почали виснажувати його, як виснажували й мене.
— Я не знаю, чи мала вона якийсь стосунок. Лише запитую. Ти знав Клейтона. Він ніколи не згадував про дорожній інцидент або щось таке?
— Ні. Принаймні я такого не пам’ятаю. І абсолютно переконаний, що пригадав би, аби чув від нього щось подібне.
— Окей. Дякую, якщо знайдеш мені заміну. Я перед тобою в боргу.
Після цього Синтія і я вирушили в дорогу. Поїздка туди, на північ, мала тривати понад дві години. Перш ніж поліція забрала в нас анонімного листа, поклавши його в пластиковий пакет для речових доказів, ми скопіювали мапу на інший аркуш паперу, щоб знати, куди нам їхати. Коли ми нарешті виїхали, то вже не хотіли зупинятися, щоб випити кави чи для чогось такого. Ми лише хотіли якнайшвидше туди доїхати.
Ви, можливо, подумаєте, ми не замовкали протягом усієї подорожі, намагаючись угадати, що там можуть знайти водолази, що це може означати, але насправді ми майже не говорили про це. Проте я припускаю, що ми обоє багато думали. Що думала Синтія, я можу тільки здогадуватися. Але мої думки витали над тим місцем. Що вони знайдуть на дні озера в кар’єрі? Якщо там справді лежать якісь людські тіла, то чи належать вони батькам та братові Синтії? І чи будуть знайдені якісь докази того, з чиєї вини вони там опинилися?
І чи ця особа або особи досі вештаються десь поблизу?
Ми звернули на схід, коли проїхали Отіс, що насправді не є містечком, а лише кількома будинками та фабриками й установами, що стоять вздовж звивистої дороги у дві смуги, яка у своєму кінці виходить до міста Лі та до Массачусетської магістралі. Шукали дорогу до кар’єру Фела, що був десь на північ від нас, шукати не довелося довго. Ми побачили два патрульні автомобілі поліції штату Массачусетс, які стояли на тому повороті, де нам треба було звернути.