Втрата
Шрифт:
— Я вас чую. Вона не телефонувала мені. Я думаю, ви повинні знайти її, містере Арчер.
— Дякую. Ви дали мені дуже корисну пораду. Саме це я й намагаюся тепер зробити.
— Я лише хочу сказати, що ваша дружина перебувала під колосальним стресом. Під неймовірним стресом. Не впевнена, що її стан… стабільний. Не думаю, що це добре середовище для вашої доньки.
— Що ви кажете?
— Я не кажу нічого. Лише думаю, що вам треба знайти її якнайшвидше. І якщо вона увійде в контакт зі мною, я пораджу їй повернутися додому.
— Не думаю, що вона почуває себе там у безпеці.
— Тоді ви
І вона відімкнулася. Від неї стільки ж допомоги, як і завжди, подумав я.
Я випив уже половину своєї кави, перш ніж відчув, що вона неймовірно гірка і пити її зовсім не можна, тож вилив решту й покинув забігайлівку.
Червоний «СУВ» [29] вискочив на бровку й різко зупинився переді мною. Задні й передні дверці з боку пасажира відчинилися, і звідти вистрибнули двоє скуйовджених чоловіків із ледь округлими животами в заляпаних бензином джинсах, джинсових куртках і брудних футболках — один був лисий, а другий мав брудне біляве волосся.
29
Автомобіль підвищеної прохідності, призначений для активного відпочинку на природі.
— Сідай, — сказав Голомозий.
— Даруйте? — перепитав я.
— Ти чув, що тобі сказано, — промовив Білявчик. — Сідай у довбаний автомобіль.
— Не маю такого бажання, — відповів я, відступивши на крок до забігайлівки з пончиками.
Вони накинулися на мене вдвох, і кожен схопив мене за руку.
— Стривайте! — вигукнув я, коли вони потягли мене до задніх дверцят автомобіля. — Не робіть цього! Нікому не дозволено отак хапати людей просто на вулиці!
Вони заштовхали мене в машину. Я впав животом на підлогу перед заднім сидінням. Білявчик сів попереду, голомозий позаду, придавивши мене своїм важким робочим черевиком, щоб не пручався. Коли я падав униз, то помітив третього за кермом.
— Ти знаєш, що він хотів сказати лише секунду тому? — запитав Голомозий у свого друзяки.
— Що?
— Я думаю, він хотів сказати: «Відпустіть мене!»
Обидва гучно зареготали.
Я й справді збирався це сказати, та не встиг.
Розділ тридцять третій
Як учитель середньої англійської школи, я не мав особливого досвіду в тому, як треба поводитися у випадку, коли тебе схопили двоє розбишак перед забігайлівкою, в якій продають пончики, і запхали під заднє сидіння автомобіля «СУВ».
Я швидко зрозумів, що нікого особливо не цікавило те, що я хотів би сказати.
— Послухайте-но, — почав я зі своєї вкрай незручної пози, розпластаний долічерева перед заднім сидінням автомобіля. — Ви, хлопці, припустилися якоїсь помилки.
Я спробував трохи обкрутитися, щоб повернутися на бік і бодай краєм ока побачити лисого здоровила, який придавив мені спину своїм черевиком.
— Заткни пельку, — сказав він, подивившись на мене.
— Я лише хотів сказати, — промовив я, — що не є тим чоловіком, який може когось цікавити. Я не можу завдати вам, хлопці, ніякої шкоди. Хто, ви думаєте, я такий?
З переднього сидіння Білявчик сказав:
— Я ненавидів усіх своїх довбаних учителів. Цього досить, щоб тебе придушити.
— Мені шкода, звичайно ж, є багато паскудних учителів, але хочу вам тільки сказати, що я не маю нічого спільного з…
Голомозий зітхнув, розстебнув свою куртку й дістав пістолет, який, мабуть, не був найбільшим пістолетом у світі, але з мого місця під ним він здався мені гарматою. Він націлив його мені в голову.
— Якщо я вб’ю тебе в цьому автомобілі, мій бос розлютиться на мене за те, що я забризкаю кров’ю та мозком і засмічу уламками кісток довбані сидіння, та, коли я поясню йому, що ти не хотів стулити пельку, як наказав тобі, він мене зрозуміє.
Я стулив пельку.
Не треба було бути Шерлоком Холмсом, аби здогадатися, що моя пригода була якось пов’язана з моїми розпитуваннями про те, де я можу знайти Вінса Флемінґа. Можливо, один із тих двох хлопців, які сиділи перед стійкою в «Майковому барі», повідомив його про це. Можливо, бармен зателефонував у ремонтну майстерню ще раніше, аніж я туди прийшов. Тоді хтось доручив цим двом бандюкам з’ясувати, чому я хочу зустрітися з Вінсом Флемінґом.
Хоча ніхто мене ні про що не запитував.
Можливо, їм було байдуже. Досить було того, що я розпитував. Ви розпитуєте, де знайти Вінса, і опиняєтесь під сидінням машини, й ніхто більше ніколи вас не побачить.
Я став міркувати, як мені виплутатися з цієї халепи. Я був один проти трьох здоровенних бандитів. Судячи з тієї зайвої ваги, яку вони носили на череві, вони не були найспритнішими розбишаками в Мілфорді, але навіщо тобі спритність, коли ти озброєний? Якщо один із них мав пістолет, то було розумно припустити, що й два інші їх мали теж. Чи міг я вихопити в Голомозого пістолет, застрелити його і на ходу вистрибнути з машини?
Ні, навіть мільйонного шансу в мене на це не було.
Пістолет досі був у руці Голомозого, він лежав на його коліні. Його друга нога й далі притискала мене до підлоги. Білявчик і водій розмовляли, про мене там не йшлося, вони розмовляли про вчорашній бейсбольний матч. Потім Білявчик сказав:
— Що то за мура?
— Це компакт-диск, — сказав водій.
— Я бачу, що це компакт-диск. Який компакт-диск — ось що мене цікавить. Ти хочеш поставити його на плеєр?
— Так, хочу.
Я почув упізнаваний шум, коли компакт-диск ставлять у плеєр панелі приладів.
— Я тобі, бляха, не вірю, — сказав Білявчик.
— Що-що? — запитав Голомозий із заднього сидіння.
Перш ніж хтось устиг озватися, залунала музика. Інструментальний вступ, а потім: «Чому птахи літають низько… щоразу… коли ти близько?»
— Блін я буду, — вилаявся Голомозий. — Це довбані «Карпентери»? [30]
— Зроби тихше, — мовив водій. — Я виріс під цю музику.
30
Музичний дует — один із найпопулярніших в Америці 70-х років. Складався з Карен і Річарда Карпентерів — брата й сестри.