Заплотний лицар
Шрифт:
— Та ні, по сім, — заперечив Дунк, — і бився він тоді проти принца Дракон-Каменя!
Заперечив, і негайно ж забажав узяти свої слова назад. «Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут», знову залунав у вухах голос старого лицаря.
— Саме проти нього. — Принц зі зламаним носом ласкаво всміхнувся. — Але люди схильні прибріхувати про те, що було, та спливло. Не думайте погано про вашого колишнього пана, та насправді ми зламали всього по чотири списи.
Дунк подумки подякував за сутінки в палаті, бо не знав, куди діти палаючі вуха.
— Ласкавий
Він впав на коліна і схилив голову.
— Чотири, як скажете, я ж не… Я ніколи… Старий пан Арлан казав, що я тупіший за замковий кут і кмітливий, як той тур.
— Та й могутній на вид, як тур, — відповів Баелор Списолам. — Ви не завдали мені жодної образи, пане лицарю. Тож підведіться.
Дунк став на ноги, питаючи себе, чи слід опустити очі, а чи дивитися принцеві у обличчя. Перед ним сидів Баелор Таргарієн, принц Дракон-Каменя, Правиця Короля, спадкоємець Залізного Трону Аегона Завойовника. Що може заплотний лицар сказати такій людині?
— Я… я пам’ятаю, як ви повернули моєму панові коня з обладунком і не взяли викупу, — затинаючись, мовив він. — Старий… тобто пан Арлан, він казав, що ви — душа лицарства, і одного дня Семицарство розквітне під вашою королівською рукою.
— Молімося, аби цей день ще довго не настав, — відповів принц Баелор.
— О так, — з жахом у голосі поспішив додати Дунк. Він трохи не ляпнув: «Та хіба ж я бажаю королю скорої смерті?», але вчасно схаменувся. — Пробачте мені, пане. Тобто ваша милість.
Із запізненням він згадав, що чоловік зі сріблястою бородою називав принца Баелора братом. «То він теж кров дракона, побийте боги мене, дурня.» Це міг бути тільки принц Маекар, наймолодший з-поміж чотирьох синів короля Даерона. Принц Аерис був книжником і самітником, а принц Раегель — божевільним, хворим, ні до чого не здатним. Жоден з них не перетнув би півкраїни заради турніру. А от Маекар сам уславився як визначний воїн, хоча й незмінно перебував у тіні старшого брата.
— Ви бажаєте взяти участь у турнірних боях? — запитав принц Баелор. — Вирішувати має розпорядник забави, та я не бачу причини відмовляти вам.
Управитель схилив голову.
— Воля ваша, пане мій.
Дунк намагався подякувати, запинаючись на кожному слові, але принц Маекар обірвав його.
— Зрозуміло, пане лицарю, ми маємо вашу дяку. Тепер ідіть геть.
— Прошу вибачити мого ясновельможного брата, пане, — мовив принц Баелор. — Двоє його синів заблукали по дорозі сюди, і він непокоїться за них.
— Від весняних дощів розлилося багато річок та струмків, — відповів Дунк. — Може, принців затримала висока вода.
— От мені ще з-під тину ради бракувало! — буркнув принц Маекар, відвернувшись у бік свого брата.
— Ви можете йти, пане лицарю. — Голос принца Баелора, навпаки, лишився м’яким і привітним.
— Так, ясновельможний пане. — Дунк уклонився і обернувся, щоб піти.
Та перш ніж він зробив крок, принц покликав його знову.
— Якщо ваша ласка, пане. Ще одна справа. Ви ж не родич панові
— Так, ваша милість. Тобто, ні. Не родич.
Принц кивнув на побитого щита за спиною в Дунка і намальованого на ньому крилатого келиха.
— Закон каже, що тільки шлюбний син може успадкувати герб лицаря. Вам, пане, доведеться знайти свій власний знак, щоб відрізняти себе на полі.
— Знайду, — мовив Дунк. — Ще раз дякую, ваша милість. Я буду битися хоробро, от побачите.
Хоробро, як Баелор Списолам — так колись казав його старий лицар.
XI
Винярі та ковбасники вели жваву торгівлю, повії зухвало походжали уздовж яток та шатрів. Деякі з них були нічогенькі на вид, особливо одне руде дівчисько. Дунк мимоволі витріщився на її цицьки, що з кожним кроком погойдувалися під вільною тонкою сорочкою. І подумав про срібло у гаманці. «А міг би й узяти її, якби схотів. Моє срібло не гірше за чиєсь інше. Забрати її до табору та бавитися хоч усю ніч.» Він ніколи не злягався з жінкою, а тепер міг загинути у першому ж турнірному двобої. Турніри — справа небезпечна… але ж і повії так само. Про них його попереджав старий лицар. «Вона може обікрасти мене уві сні. Що я тоді робитиму?» Коли руда дівка кинула на нього закличний погляд через плече, Дунк похитав головою і пішов собі.
Він знайшов Яйка біля лялькарів. Той сидів на землі, схрестивши ноги і натягши каптура, щоб сховати лису голову. Хлопчина не бажав іти до замку — на думку Дунка, частково з сорому, а частково з переляку. «Мабуть, вважає себе негідним крутитися коло шляхетних панів та пань, не кажучи вже про ясновельможних принців.» Змалку Дунк і сам такий був. Світ за Блошиним Подолом зразу і лякав його, і кликав до себе. «Яйкові потрібно дати час, та й годі. А ще ліпше — кілька мідяків, і хай розважається серед простого люду. Нема чого тягти його проти волі до замку.»
Цього ранку лялькарі показували казку про Флоріана та Жонкіль. Товста дорнійка правила Флоріаном у барвистому блазенському обладунку, а висока дівчина смикала за ниточки Жонкіль.
— Ти не лицар, — казала вона, а лялька відкривала і закривала рота. — Я тебе знаю. Ти Флоріан-Дурень.
— Так, красна панно, — відповідала друга лялька, стаючи на коліно. — Найгірший дурень, який тільки буває на світі, але й найкращий лицар теж.
— Дурень і лицар? — перепитувала Жонкіль. — Ніколи про таке не чула.
— Панно моя, — казав Флоріан, — будь-який чоловік перед жінкою — відразу і дурень, і лицар.
Це була гарна вистава — сумна, але й чарівна. У кінці її стався запеклий бій, а ще там був гарно розмальований велетень. Коли усе скінчилося, товстуха пішла у натовп збирати монети, а дівчина тим часом заходилася складати ляльок.
Дунк підібрав Яйка і рушив просто до неї.
— Так, пане? — спитала вона, кидаючи на нього погляд спідлоба і легенько всміхаючись. Вона була на голову коротша за нього, та все ж вища за будь-яку дівчину, що він стрічав за життя.