Brute force
Шрифт:
– Ну, що можете сказати про наш прототип?
– звернувся до свох лаборантв Дженнган, навть не пдозрюючи, яку лавину дей вн породив у мен.
– Гармонйний страшний водночас, якщо так можна сказати про зброю. Я вже бачу, як можна оформити його зовншнй вигляд...
– Звернть увагу на його кист. Таке розташування жил мнмзу навантаження на скелет нося.
– У нього загальний об'м м'язв бльший, нж у нших зразкв, водночас вони вже остаточно оформлен. Коригування буде складним.
– Ви тльки подивться на його структуру! Нам же не доведеться нчого коригувати! Тльки додати нормальний екзоскелет ...
– Зачекайте, а що це вн зробив з капсулою? Вн же повинен був поглинати лише органку та... Ой, подивться на його спину! У нього хребет!
– Що? Та не
– А череп перетворився на шолом. Бачите ц волокна на обличч? Якщо правильно пдрзати ось тут тут, то його маска вдкриватиметься наче щелепи!
– Питання в тому, чи влзе солдат всередину цього монстра...
Консилум вчених продовжувався ще добрих пвгодини, перш нж старший усх розгнав. Пзнше, коли нас почали фарширувати рзномантною технкою, я остаточно пдгнав свй образ пд гровий, додавши в дизайн клька деталей вд себе. На вдмну вд нших костюмв, як все ще були бридкого рожевуватого кольору живо плот, я з самого початку обрав соб чорно-сре забарвлення. Та й екзоскелет для мене робили нормальний, а не схожий на здрану з старо автвки раму. Саме завдяки цьому та свой податливост я дуже швидко став 'улюбленцем' в лаборатор.
Хтось каже, що краса - це коли нема нчого зайвого. В мому розумнн краса, це функцональний зовншнй вигляд. А оскльки оптичний камуфляж це питання знма, я виршив повернути зовншнсть на свою ж користь. А точнше - перетворити на зброю. Тому кожна деталь довго пдбиралася, вдшлфовувалася на лаборантах, видозмнювалася, нарешт займала сво мсце. Я намагався втлити у свому образ ус можлив варанти психологчного залякування суперника. Скльки книжок з психолог я перечитав, скльки нервв лаборантам зпсував - словами не передати. Навть скло для взора я пдбирав таким чином, щоб кожному здавалося, нби я дивлюся саме на нього. Результатом я задовольнився тльки тод, коли лаборанти почали боятися повертатися до мне спиною, а деяк вруюч почали хреститися. Людина, яка вперше мене бачить, нстинктивно вдчува в мен загрозу, ворога, вд якого слд ткати, взагал триматися якнайдал. хоча ус костюми потм виглядали дентично - мене легко помчали, якщо я того хотв. В подальшому цей фокус не раз рятував мен життя, тому я виршив прописати цей режим в прошивку костюму пд назвою 'Демон-мод' , або скорочено Д-мод. Я виршив, що найкраще буде застосовувати його пд час бою, або для вираження свох емоцй (ну не смайлики ж на масц малювати). Окремою фшкою став налаштований на нфразвук голосовий модулятор - достатньо одного слова, нфаркт гарантовано!
диною проблемою була сумснсть мох систем з носями. Вже тод я розумв, що тривалий контакт з плотом призведе до його смерт. Мен пдсовували рзномантних кандидатв, але я х усх вдхиляв, очкуючи саме його - Лоуренса Барнса. До того моменту я вже перестав бути об'ктом постйного операцйного втручання, остаточно перетворивши себе на суцльний футуристичний бронекостюм. Лаборанти думали, що мй дикий зовншнй вигляд наслдком постйно змни носв, адже наноботи по сут були звичайними мкроорганзмами. Тому з першо ж хвилини нашого фзичного контакту я вимкнув Д-мод, почав придивлятися до цього мужика. Одразу ж вилзли цкав факти: рак ксткового мозку. Цей чоловк в будь-якому випадку був смертником, а з мною вн отримував хоч маленький, але шанс. Хай би що про нього не казали нш, але я бачив у ньому справжнього патрота. При чому патрота не якось окремо взято крани, а всього людства. Хоча н, тут я збрехав - це я сам його таким зробив.
Знайти баланс мж особистстю нося та мом нтелектом було довол складно. Будь-яке вдхилення вд мнмальних величин призводило до серйозних порушень в робот органзму. Тому, не бажаючи надмрно мучити мужика, я склав для нього свордний графк: зранку вн мг робити абсолютно все, опвдн я починав налаштовувати нейронний шунт, потм дв години непритомност, щоб вн не страждав вд мгрен, до кнця дня я знову сушив свою вртуальну голову над виршенням проблеми спвснування.
Проблема полягала в тому, що симбоз таких костюмв бльше нагадував паразитування. Костюм, замнюючи собою втрачен органзмом клтини, поступово пожирав людське тло. що вищим був рвень синхронзац, то швидше це
Нарешт псля майже двох мсяцв щоденних тортур я пдбрав ключик до мзкв Барнса, завершивши дублювати потрбн ланцюжки нейронв наноботами. Операцйна система до цього моменту вже остаточно перетворилася на повноцнний суперкомп'ютер з клькома власними пдсистемами, тому Лоуренс прокидався пд звуки свого власного внутршнього будильника. в цей прекрасний день замсть нудного дзвнка я його пднмав прекрасною розслаблюючою мелодю: AC/DC - Big Gun!
– Big gun! Big gun number one! Big gun! Big gun kick the hell out of you!
– А! Що це за лайно?! Вимкнути! Стоп! Пауза!
– Не вийде, чувак, поки вс треки не дограють до кнця - не зупиниться!
– Ти ще хто такий?! Fuck! Чому я не можу рухатися?!
– О, уже пшли конструктивн питання. Ну тод виршуй: продовжумо слухати музику, чи спочатку послухаш мене?
– Кажи вже!
– Ось так краще.
– я прибрав музику затемнив скло окулярв.
– Хочеш - вр, а хочеш - н, але ти в цьому костюм не диний житель. нас з тобою скоро чекають дуже весел пригоди. Тому я хочу запропонувати тоб симбоз. Справжнй симбоз, а не його пародю, як у нших костюмв.
– То це ти мй штучний нтелект?
– нтелектом у нас пдробля НК. Це скорочено вд 'нтелект Нано-Костюму'... Чи нтерфейс? Коротше, я вас пзнше познайомлю. А я тут на правах адмнстратора з абсолютним доступом до всього, включно з твом тлом. Не хвилюйся - в цьому сенс хлопчики мене не цкавлять.
– Ти один з операторв?
– Копай глибше. Я твй нанокостюм, чувак. моя поява тут - це не заслуга працвникв корпорац, а скорше результат хнього недогляду.
– Ти один з мох попередникв? з тих, що збожеволли?
– Оп-па, хтось тут копирсався у секретних матералах! Н, я отямився ще тод, коли мо структури тльки-но починали розростатися. Я схиляюся до думки, що мене навмисно записали в костюм. Хоча й така теоря не поясню мого потрапляння в цей свт. Пам'ятаю лише, як клька разв проходив одну комп'ютерну гру. вгадай, хто був у нй головним гером? Даю пдказку: один лисий, кремезний парубок в крутому костюмчику. м'я називати, чи сам здогадашся?
– Ще хтось зна?
– одразу вловив мою думку Барнс.
– Н.
– Я можу вдмовитися?
– Н.
Барнс змирився майже одразу, але тод вн просто не до кнця зрозумв те, що я йому казав. Вн подумав, що моя комп'ютерна гра насправд була його щоденними тренуваннями, а я вдображенням його свдомост в комп'ютер костюма. Звсно я потм намагався йому це пояснити, але на ршення Барнса це не вплинуло. Того ж вечора псля тренувань ми дивилися мультик про цефалоподв та читали мо нотатки.
Ну а наступн клька тижнв ми витрачали виключно та те, щоб вдпрацювати свою злагодженсть. Розподл обов'язкв був наступний: Барнс займався бойовими дями, а я забезпечував роботу систем. нш нос тльки дивувалися тому, як швидко Лоуренс умудряться переходити з одного режиму в нший навть використовувати х одночасно на рзних частинах тла. Я мг прикрити камуфляжем лише голову, щоб виглянути над укриттям, або на короткий момент вмикати силу, щоб кожен удар був для суперника смертельним, водночас не виснажував органзм. навть уноч я працював, постйно вдрощуючи соб рзномантн доповнення, збльшуючи концентрацю наноботв у кров майбутнього Пророка, хоча Лоуренс вперто продовжував називати Пророком саме мене.