Буба
Шрифт:
— На фізиці Гібсон вирішив провести контрольну. Коли ми її пишемо, він збирає зошити й перевіряє також домашнє завдання.
— Чому Гібсон? — кіно дідусь цікавився значно менше, ніж бриджем.
— Бо він постійно каже: okay, no, the best, one і two. Інших оцінок не ставить, — швидко пояснила дівчина.
— І що з тією фізикою?
— Йолька останнім часом не ходила до школи й нині попрохала мене зробити підміну зошитів.
— Що таке «підміна зошитів»?
Бубі
— Йолька мені дає свій, без завдання, а я їй свій, — пояснила вона, дивуючись, що дідусь не розуміє таких очевидних речей. На мить Буба навіть запідозрила, що всупереч дідовим заявам, він узагалі не ходив до жодної школи.
— Ну, а далі? — заохотив дідусь.
— А я не погодилася.
— У тебе були причини?
— Звісно! У мене з фізики one, one і two, two, а в Йольки лише одне two.
— І ти їй про це сказала?
— Я намагалася, але вона вважає, що друзі існують для того, щоб допомагати. Поставила умову: або зошит, або дружба.
— А ти обрала гідність і тепер ридаєш, замість радіти?
— Гідність? Яка гідність?! Адась сказав, що я вчинила по-свинському. По-свин-сько-му! — чітко проказала вона захриплим голосом, який знову небезпечно задрижав.
— Це вони з тобою вчинили по-свинському, моя Бубо. Цей стрижений і шантажистка. У друзів можна попросити, але не можна ображатися, якщо чогось не отримаєш. Крім того, ця Барбі вихопила тобі з-під носа отого здоровила, тож не бачу приводу, щоб вона позбавила тебе ще й зошита. Зошит, на відміну від здоровила, твій. І завдання твої…
— Ти нічого не розумієш, — Бубин ніс нагадував морожену морквину. — До всього, Гібсон мене ще й похвалив. Уперше, — з носа Буби спливали сльозини, і він став ще більше схожий на морквину, яку піддали термічній обробці. — Це кінець. Я залишилася сама, як…
— Як я, — меланхолійно зітхнув дідусь. — А коли ми вже залишилися самі на цьому чудовому світі, не має іншого виходу, як…
— Зіграти в бриджа? — прошепотіла Буба.
— Звичайно, моя крале! Будуть з тебе люди! — дідусеве пожвавлення сполохало зграйку галок. — Отже — до карт! — весело вигукнув він, важко підводячись із лавки.
— До карт! — рішуче відповіла Буба, і вперше легенько всміхнулася.
— Вона все-таки гарна, — думав дідусь, який дріботів, намагаючись устигнути за парою мартенсів. — Я б навіть сказав, що дуже гарна, — вирішив він, спіткнувшись об кістяк ялинки пані Пенцикової. — І так гарно вміє вістувати… А її розіграш! Справжнісінький шедевр… Шкода, що в коханні все складніше, ніж у картах. У коханні потрібне везіння, а щоб грати у віст, достатньо лише мати колоду карт.
— Це нечувано! — обурений голос Маньчакової вібрував, наче пралька
— Буде кумедно. Як завжди! — зрадів дідусь, рвучко стягаючи білу кролячу шубку з пані Віолетти. — А це що таке? — запитав він, наляканий чималеньким кийком, яким розгнівана Маньчакова крутила млинка.
— Мій каблук! От що! — ридала вона, шукаючи свого чоловіка, який завбачливо сховався в туалеті. — Виходь звідтіля! Будь хоч раз мужчиною! — наказала, звертаючись до незачинених дверей вбиральні.
Маньчак вочевидь вирішив відмовитися від власної статі. Принаймні, усе свідчило саме про це.
— Ви про таку собі ялиночку? — лагідно запитав дідусь. — Про ту, що її пані Пенцикова люб’язно викинула з вікна своєї вітальні?
— Не знаю, хто тут люб’язний. Я знаю, хто тут нелюб’язний! — гаркнула Маньчакова, з’ясовуючи місце перебування чоловіка.
— А ви підросли. І схудли, — дідусь постановив будь-що зробити пані Віолетті комплімент. — Щоправда, це помітно лише з одного боку, але й так дуже гарно, — похвалив він. — А це що? — він відступив на безпечну відстань і шанобливо показав на грубезний ланцюг, на якому висіла позолочена куля.
— Подарунок. Від Вальдусика, — Маньчакова поступово лагіднішала й на мить забула про турецький чобіток, позбавлений кількох сантиметрів.
— Дивови-и-ижно! — захоплено проспівав дід, торкнувшись пальцем мерехтливої прикраси. — А скільки-бо воно разом важить?
— Що?
— Та оця ж золота бомба.
— Пане Генрику… — пані Віолетта презирливо глянула на дідуся. — Мій медальйон — це хіт сезону! Паризького, звіс но, — гордовито додала вона. — Ручна ювелірна робота. На виставці…
— Воно й не дивно, що вас із цим виставили, — дідусь анітрохи не жартував. Він був уражений. — Виставити — то не штука, штука із цим вистояти, — додав з повагою.
— Я про ювелірну виставку, — обурилася Маньчакова. — Цю коштовність визнали прикрасою, яка ламає узвичаєні норми сучасного прикладного мистецтва.
— Я б не погодився! — палко заперечив пан Генрик. — Уважаю, що революція у звичаях відбулася тоді, коли людство винайшло п’ятираменну люстру. Звісно, дещо більшу, ніж ваша цяцька… Але люстра, яку я бачив, не була розташована в такому гарному місці, — дідусь не міг відірвати погляду від грудей своєї гості.
Маньчак утратив терпець. Зате згадав про свою стать.
— Граймо, шановні, граймо! — розпорядився він, як і личить мужчині, розмахуючи записником. — Співчуваю, Бубо, твоїм батькам. Певне, їх знову немає, тому вони навіть не можуть програти, як годиться. Ну, що ж. Хто пізно приходить, той сам собі шкодить.
Буба подалася по карти, низько схиливши голову. Вона так прагнула підготувати реферат про планети, а замість того на неї чекав вечір з однією золотою й величезною планетою, підвішеною до шиї пані Віолетти.