Буба
Шрифт:
— То ви граєте в бриджа чи ні? — роздратовано спитав Маньчак. — Ми не прийшли обговорювати телеперсонажів.
— Я пишу, — попередила мати.
— А в мене ввечері зустріч із продюсером, — батько безпорадно стенув плечима й зробив нещасний вираз обличчя.
— У мене контрольна з хімії, — Буба озирнулася в пошуках підтримки, але допомоги нізвідки не отримала.
— Хіміком ти однаково не станеш, — безапеляційно заявив дідусь, — а честь родини відстоювати треба, — наказав він і подався по колоду карт.
— Бубо,
— Що таке?
— Я тебе не впізнаю, — ледве вимовила Буба. — Ти виглядаєш… Виглядаєш, як мої однокласниці. Навіть я не одягаюся так сміливо.
— Бубо! — мати поцілувала її в щоку. — Саме про це мені йшлося! Я мушу виглядати приголомшливо молодою, молодесенькою, як старшокласниця! — пальці матері занурилися в гущавину горіхового волосся і ще більше його скуйовдили.
— Чому як старшокласниця? Ти ж не пишеш дитячих книжок, а навіть якби…
— Нічого ти не розумієш, — мати якось задерикувато сіла біля Буби. — Цей видавець, узагалі-то дуже симпатичний чоловік, але дуже молодий. Щоб уникнути вікового бар’єру, я мушу асоціюватися з його поколінням.
— Не розумію, — щиро зізналася Буба. — Дівчата, одягнені так, як ти, лаються, курять травку й не читають жодних книжок. Тож якщо ти маєш намір асоціюватися…
— Ой, дурненька! — мати зневажливо махнула рукою. — Не бійся! Йдеться про такий собі приголомшливий ефект. Що молодшою я буду, тим більше шансів у моїх книжок.
— Але ти не молодша, просто переодягнена, — останні слова Буба вимовила так тихо, що мати їх не почула, або не хотіла чути.
Зрештою, у неї вже був інший спостерігач. Дідусь довгенько вдивлявся в доньку.
— Тату, — звернулася вона до нього з усмішкою, сповненою надії, — хіба ми з Бубою не виглядаємо, наче сестри?
— Навіть Бубина сестра виглядає поруч із нею, як мати, а ти й поготів! Ти, Марисю, до чогось підключена, — дідусь легенько торкнувся тонкого дротика, що звисав біля материної щоки.
— Облиш! Це плеєр! — мати, захищаючись, відсторонила дідусеву руку. — Обережно з моєю зачіскою.
— А, то ти вже чесалася? Я гадав, що ти якось неправильно до чогось підключена, і через це в тебе такий безлад на голові. Бо вигляд у тебе досить химерний.
— Я свідомо прагнула такого ефекту. У мене важлива зустріч.
— Павел знову нервуватиме, — засмутився дідусь. — Особливо через те, що ти йдеш без спідниці.
— Як це — без спідниці? — мати аж затрусилася. — А це що? — вказала вона на клаптик тканини, який кумедно виглядав з-під светра.
— Ой, перепрошую, — спохопився дідусь. — Я думав, що це картата сорочка. Але якщо ти наполягаєш, буцім це спідниця…
— Майже, — пробурмотіла мати, уникаючи погляду Буби.
— Тоді навіщо тобі плеєр? — наважилася спитати Буба, але наштовхнувшись на гнівний материн погляд, відразу опустила очі на текст «Макбета».
— Що таке? — мати перевела погляд на дідуся, який продовжував вивчати її новий імідж. — Ви що, батьку, вирішили остаточно зіпсувати мені настрій? — у голосі матері забриніла нотка плачу.
— Боже збав, Марисю! — заперечив дідусь. — Якраз навпаки! Я саме збирався тобі сказати, що ти перевершила пані Маньчакову. Так! Кажу тобі це з повною відповідальністю. У конкурсі на найоригінальніше вбрання ти б її обійшла, а це честь для нашої родини…
— Бубо, — у маминому голосі більше не вчувалися сльози, зараз вона дивилася на доньку. Але вже не намагалася вдавати її подружку. Навпаки, відсторонилася від неї так, що Буба покинула «Макбета», готова виконати будь-яку її вимогу. Вона не помилилася. Мати зажадала:
— Позич мені мартенси.
— Мартенси? — пробурмотіла Буба, слухняно прямуючи до передпокою. — Я не думаю… — вона несміливо намагалася заперечити, але мати перебила її й закінчила фразу:
— А я думаю, і навіть упевнена, що в туфлях або на шпильках я справді виглядатиму, як Маньчакова.
Доки мати вовтузилися в кріслі, силкуючись натягнути на свої литки тісні халяви черевиків, повернувся батько.
— Павелку! — лагідно привітала його мати. — Ти прийшов трохи зарано. Зараз я буду готова. — Вона невпевнено підвелася, обсмикуючи клаптик тканини, який сама називала спідницею.
Буба вже давно не бачила батька настільки враженим. Власна дружина його просто приголомшила. Він стояв з відкритим ротом, витріщившись на грушоподібні материні литки, стиснуті шкірою черевиків й на смужку картатого твіду, що стирчала з-під светра. Урешті його погляд зупинився на материній голові й тут батько вибухнув невтримним реготом. Він продовжував сміятися навіть тоді, коли за нею хряснули двері й ущухли чіткі, розмірені кроки мартенсів на бетонних сходах. Тато нарешті отямився й перелякано глянув на тестя.
— Ви гадаєте, батьку, що Марися в цьому вийде на люди? — запитав він.
— Ні-і-і. Я так не думаю, — заспокоїв його дідусь. — Здається, вона збирається до зоопарку. На зустріч «Люди пера в клітці з левом».
— Це тому вона переодяглася левом? — утямив батько.
— Атож, — неохоче притакнув дідусь.
— Але ж нас усе місто знає! — бідкався батько, незадоволено пригладжуючи підстриженого чуба.
— Ой, тобі не догодиш, — роздратовано відказав дідусь. — Замість радіти, що вона не йде на люди, ти капризуєш. А даремно. Певне, у неї через тебе комплекси, якщо вона намагається виглядати, як Буба.