Буба
Шрифт:
— Як Буба? Не як лев? — укотре здивувався батько й більше не озвався жодним словом.
ФАНАТКА ФІТНЕСУ
Протягом кількох днів мати поводилася дивно. У Буби не було часу уважно до неї придивитися. Проте мамина поведінка й особливо пісні «Нірвани», які долітали з її кімнати, примусили Бубу замислитися над причинами таких кардинальних змін у звичках. Останнім часом мати повторювала, що вона страшенно забігана, батька запевняла, що він «рілі зе бест», а до всього не злазила з велотренажера, на який досі навіть не дивилася.
— Як гадаєш, дідусю, що це коїться з нею? — питала Буба, спостерігаючи в шпарині незачинених дверей, як мама пересувається кімнатою в такт шпаркого ритму «Металіки».
— Сам не знаю, — дідусь також виглядав занепокоєним. — Може, Марися переходить через якийсь свій жіночий Рубікон? Розумієш, про що я, Бубо? — невпевнено додав він.
— Розумію. Але тоді, здається, кров ударяє в голову.
— Звичайно! Глянь, на що такі удари можуть перетворити людину. Жінку, — швиденько виправився він.
— Я не думаю. Пані Пенцикова якось мамі розповідала в коридорі, що в цей період вона лежала, як паралізована й без причини плакала.
— Одна плаче, інша скаче, — зітхнув дідусь і тоном знавця додав. — Моя дружина, твоя світлої пам’яті бабуня… — почав було він, але не закінчив. Його палець застряг у шпарині дверей, які мати силкувалася зачинити. — О-о-ой! — зарепетував він і ледве висмикнув руку.
— Що ви тут робите?
Буба перелякалася, бо не любила брехати.
— Стоїмо, — зізналася вона.
— Підглядаєте за мною? — допитувалася мати, утираючи із чола краплинки поту. — Хто дав вам право заходити до мене, не постукавши? — розлючено сичала вона.
— Ми ж не ввійшли, — спокійно відповів дідусь, і Буба захопилася його витримкою. — Ми лише хотіли трохи собі постояти, — пояснив він.
— Але чому саме тут? — мати аж затрусилася, і Буба подумала, що дідусь мав рацію щодо того клімаксу. Здається, пані Пенцикова теж трусилася.
— Бо тут найкраща музика. Лише в тебе є музичний центр, — дідусь чудово знав, коли можна вчасно поскаржитися.
Двері зачинилися й закрили матір з її розгніваним обличчям. Задзеленчав телефон. Перш ніж Буба встигла підійти до апарата, слухавку переможно схопила мати.
— Алло? — мелодійно пролунав її голос. — Є, хвилинку, — буркнула вона, а кокетлива нотка попередньої фрази тихою луною блукала спорожнілим передпокоєм.
— А ти помітив, дідусю, що мама віднедавна завжди перша хапає трубку? — запитала Буба, тасуючи карти.
— Ой, ти перебільшуєш, — дідусь вочевидь не бажав розвивати тему. — Дивись краще, як ти роздаєш. Останнім часом у тебе завжди на одну карту більше, — дорікнув він.
Та попри всі старання, Буба не могла зосередитися на грі. Вона втрачала взятки й справляла враження відсутньої, а дідусь
— Ще три партійки, і твій дідусь стане власником чеку на велике пиво, — тішився він з азартним блиском в очах.
— Ти ж не любиш пива, — Буба болісно розлучалася з кишеньковими за другий тиждень, і її приязне ставлення до дідуся безповоротно зникло. — Зрештою, тобі заборонено пити цього тижня. Пані Куницька…
— Не вимовляй цього прізвища в моїй присутності. Пані Куницька, — засопів він, — повинна пройти курси із захисту особистих даних, а не чекати на Бартошову із секретною інформацією про мене. А Бартошова, — дідусь вигравав чергову партію, — повинна готувати обіди, а не займатися доносами. Ну, а якщо доносити, то лише обід. Що з тобою відбувається, Бубо? Ти або захворіла, або закохалася. Я вже давно так тебе не обігрував.
Дідусь вправно збирав карти, задоволено зиркаючи на пригнічену Бубу.
Лише під час спільної гри смуток онуки тішив його серце.
— Дідусю, — Буба відшукала в собі рештки відваги, — зіграймо тепер ва-банк. Увага, відкриваю карти. Мені здається, мама закохалася.
— Ну й чудово, — Бубині слова відлетіли від дідуся, як горох від стінки. — Ніщо так не ушляхетнює, як кохання.
— Але не в тата, — Буба знову спромоглася на відвагу. Абсолютно недооцінену.
— А яка різниця, у кого? — погляд дідуся свідчив про його цілковиту байдужість до Бубиних підозр. — Важливо любити людей. Особливо в наш час, коли всі кидаються одне на одного з бейсбольними битами, крихта справжніх почуттів цінується на вагу золота…
— Дідусю, не іронізуй, — у Бубиних очах блиснули сльози. — Адже йдеться про тата, про нас. Ти маєш знати… Учора я чула, як вона говорила по телефону. Не так, як завжди. Вона говорила ніжним, закоханим голосом… Якби ти її чув…
— На жаль, це неможливо, Бубо. Твоя мати ніколи не говорила мені ніжних слів, а тим більше…
— Батько теж здогадується, — Бубині очі зробили небезпечний маневр і заховалися під повіками. Неначе їх закрила якась жахлива таємниця. — Я чула вчора, як вони сварилися. Мама тричі заводила розмову про розлучення.
Тепер з Бубиними очима було ще гірше. З них полилися струмочки сліз.
— Про розлучення, моя дорогенька Бубо, твої батьки розмовляють тричі на місяць. З точністю двох солідних швейцарських годинників. Дехто полюбляє в подружжі сваритися через телепередачу, інші змагаються на професійній ниві, а твої батьки мають гарну звичку обіцяти одне одному свободу.
— Я знаю, — Буба витерла очі рукавом. — Але зараз усе по-іншому. І це зовсім не смішно.
— Бо не завжди, дитино, буває смішно. Особливо тоді не смішно, коли мало бути. Бо ти мене не переконаєш, що твоя мати не смішна із цією своєю зачіскою і в черевиках власної доньки. Або твій батько, коли погрожує, що не повернеться на ніч. І заявляє це в піжамі, коли слухняненько стелить ліжко. Вони смішні й трагічні водночас. Зауваж, Бубо, вони сперечаються через якісь слова, жести, виборюють собі якийсь замінник молодості. Та варто глянути на себе в дзеркало, як вони охолонуть і разом запланують недільний обід.