Буба
Шрифт:
Буба ліниво підвелася з підлоги. Сягнула по підручник з йоги й простягнула матері.
— Йолька — моя подружка, й Адась від неї дуріє. У цій ситуації я намагаюся позбавитися почуття ревнощів і розчарування. Тому медитую. Це дає можливість відсторонитися від справ, на які я однаково не можу вплинути.
— У тебе нещасливе кохання? — здивувалася мати ще більше. Немовби ніколи не думала, що її донька може закохатися. Тим більше, закохатися нещасливо. — Це ще гірше, бо ти в групі підвищеного ризику! — вона грізно глянула на Бубу й дідуся. — Тобі треба лікуватися.
— Але
— Ви про те, що хочете полікуватися від алкоголізму?
— Я, Марисю, про насильство в родині. Я став жертвою вашої агресивності. Крім того, ти пригнічуєш мій інстинкт самозбереження…
— Це пояснює, чому ви, тату, поводитеся гірше, ніж Францішек.
— Але я, пробач, не цюняю на твій килим, проте почну. От побачиш, почну.
— Ти повинен медитувати зі мною, дідусю, — Буба повернулася до початкової пози лотоса. — Ви всі повинні медитувати зі мною, — додала вона, багатозначно дивлячись на матір. — Може, тоді не доведеться пісяти на килими, щоб опинитися в центрі родинної уваги.
— Як гарно вона це висловила, правда, тату? — мати притулилася до батькового плеча, демонструючи цим жестом цілковиту миролюбність.
— Кажи, що хочеш, Марисю, але наша Буба зовсім не така вже й дурненька.
Буба зціпила зуби й примусила себе не зважати на дідусеві коментарі. Її асертивність, яка давалася нелегко, спонукала Бубу зазирнути вглиб себе, де вона виглядала гармонійно й зовсім не нагадувала дурненьку. Якраз навпаки. Усередині самої себе Буба була відмінницею в школі виживання, свідома власної переваги над усім, що її оточує. Ну, може, не над усім, але, напевне, над світом, у якому більшість її рідних та знайомих бавилася в піжмурки. Гралися мати й дідусь, а поруч із ними крутилася, наче дзиґа, довгонога Йолька. Поміж них з певною гідністю вештався Адась. І в усіх на очах були пов’язки. Крім Буби, яка знову сплела ноги, вирівняла дихання й виключилася із гри.
— Я виходжу! — голосно заявила мати, хоча це була неправда, бо вона продовжувала стирчати перед дзеркалом. Квацяла вуста так завзято, що почала нагадувати клоуна.
— Із таким гримом? — батько з’явився несподівано і, угледівши дружинин макіяж, відмовився від традиційного цьомчика.
— У чому справа? — спитала вона ображено, склавши губи для поцілунку. — Не поцьомаєш власної дружиноньки?
— Я тобі не ватка для зняття макіяжу, щоб ти мною витиралася. Вічно ти кудись ідеш, коли я повертаюсь, — докірливо відповів батько.
— От власне, — підхопила мати. — Ми майже не бачимося, а ти захищаєшся навіть від крихти ніжності.
— Я захищаюся від цих чортових мальовидел, від яких у мене проблеми зі шкірою.
— Ти говориш, як клієнтка косметичних салонів! — перелякалася мати.
— Авжеж. Переборщив я з тією шкірою.
— Доки ти не фарбуєш нігтів, я за тебе спокійна.
Мати обдарувала батька янгольською усмішкою й випарувалася, залишаючи
— А ви, батьку, чого так зачаїлися? У цьому домі що, усе відбувається в передпокої?
— Мене привабив аромат парфумів. Навіщо ти ними користуєшся, Павле? Жіночі, — дідусь принюхався й гидливо скривився.
— Це Марися, а не я.
— Вона так тебе напахтила?
— Дайте мені святий спокій і щось на обід. Я геть не маю настрою жартувати. Де Буба?
— Медитує. А обіду вже немає.
— Що значить «немає».
— Те, що його вже з’їли.
— І мій обід теж?
— Обід це тобі не шарфик, котрий або твій, або мій. Лежить собі й чекає на власника.
— То хто нині привласнив мою порцію?
— Певне, я.
— Я завжди знав, що вас неможливо любити.
— Безкритично нікого не варто любити. Навіть себе, бо можна перетворитися на нарциса.
— Що ви, тату, міфами мене годуєте. Я волів би спожити щось реальніше.
— Я саме про це подумав. У барі стоїть наше улюблене віскі. Як ти вважаєш? Крапля еліксиру не зашкодить. Навіть чоловікові, який фарбує нігті.
— Не зашкодить, — покірно відповів батько, згоджуючись із фактом, що пообідати йому доведеться іншим разом.
МАЛЕНЬКИЙ УСПІХ
Буба сиділа на лавці й плакала. Якби вона не плакала, то побачила б, що пані Пенцикова саме позбувається різдвяної ялинки абсолютно неприйнятним способом, тобто викидає її оголений кістяк у вікно. Побачила б і пані Коропову, яка лаялася з паном Коропом у своїй маленькій кухоньці на першому поверсі. Або шматочок сала на гілочці для синичок, який кваплячись, кожного ранку чіпляла пані Камйонкова, колишня поштарка, а зараз пенсіонерка. Усе це можна було б розгледіти, якби не сльози.
— Бубо, ти плачеш? — перед лавкою зупинився дідусь у хутряній шапці, з якої сміялися всі діти в околиці.
Буба глянула на діда червоними очима.
— Трохи, — неохоче зізналася вона.
Дідусь зітхнув і сів поруч.
— Не можна трохи плакати, — озвався він, ретельно проаналізувавши відповідь онуки. — Можна трохи з’їсти або випити. Хоча я особисто стверджую, що їсти чи пити замало — це також гріх.
Він спробував підморгнути Бубі.
Проте вона не всміхнулася. Рожеві щоки поступово підсихали, але обличчя залишалося незворушним, наче закам’янілим.
— Ну, тоді розповідай, — дідусь заклав ногу на ногу, і Буба перелякалася, побачивши, що старенький наразив таким чином бліду литку на шкідливу дію морозу. — Я не зрушу з місця, доки не розповіси, що трапилося нині в ліцеї, — пригрозив він, усвідомлюючи, що онука переживає за його ногу, виставлену на січневий холод.
— А звідки ти знаєш, що в ліцеї?
— Бо ти з рюкзаком.
— Це через Йольку. Вона сказала, що ми більше не подруги.
— Зараз, зараз… Невже Адась нарешті зрозумів, чого варта моя онука? — дідусь передчасно задоволено потер руки, а з Бубиних очей заструменіли нові сльози. — Розумію. Адась у цьому не замішаний. То що там з Йолькою?