Буба
Шрифт:
— Це було півроку тому, принцесо на горошині! — намагався злегковажити проблему батько.
— Тільки не «принцесо»! Я не твоя дружина! — захищався дідусь.
— А що, це я принцеса? — пирхнула мати, і суперечка поточилася в іншому напрямку.
У розпалі дискусії ніхто вже й не пригадував, із чого все почалося. І якби зі сходів не долинув металічний звук дзвіночків, якби на порозі кімнати не з’явилася Бартошова, котра квапливо тягнула все необхідне для коляди, якби, нарешті, не її застережливе сичання,
Ізолювати батька не вдалося. Мати пританцьовувала біля ксьондза, ніби той був, щонайменше, видавцем її найслабших романів. Щомиті кидала гнівні погляди в бік покірного й неприродно тихого чоловіка. Не давала й слова нікому вимовити. Так зарапортувалася, що коли ксьондз запитав Бубу, скільки їй років, мати чемненько вклонившись, відповіла: шістнадцять. Навіть ксьондз не зміг стримати посмішки. Усе відбувалося за планом, хоча коляда все більше нагадувала Бубі телешоу «Хто першим відповість». І в цьому шоу, крім матері й ксьондза, який починав уникати запитань, ні в кого більше не було шансів висловитися.
— А я вас знаю, — несміливо озвався до тата ксьондз. — По телевізору бачив. У програмі, де ви так гарно, так по-божому з людьми розмовляли. Я подумав, що й сам хотів би мати такий талант. Шкода, що ви пішли на телебачення. З вас би був непоганий служитель Господа, — зітхнув ксьондз, і в його голосі вчувалася нотка професійної заздрості. Цим зітханням він надовго закрив матері рота.
— А ти ще хотіла мене ізолювати! — тріумфував батько, насолоджуючись тим, що уявив себе на єпископському троні, зодягненого в пурпурові шати.
Мати не реагувала на зачіпки, але болісно переживала все це непорозуміння. Бо як іще можна назвати несправедливість, що виявилася у фатальній ксьондзовій помилці, котрий не відрізнив атеїста від істинно віруючого? Вона вирішила обговорити цю проблему із ксьондзом Кореком. Бо не можна дозволити, щоб Павел, найбільший грішник в їхній околиці, довіку дивився на неї, як янгол на дідька. Це ще треба обміркувати, думала мати, намагаючись не помічати іронічних усмішечок над власною головою.
— Давно ми у вас не бували, — Маньчакова роззиралася передпокоєм, мовби вперше переступила поріг цього дому.
Дідусь вибіг до гостей із запалом жеребця. Він обожнював нові втілення пані Віолетти, а вона, неначе здогадуючись про це, ніколи ще його не розчарувала.
— Ха! — радісно вигукнув він. — Сьогодні нас уже відвідав дехто, вбраний майже як ви.
— Це неможливо, — почасти слушно заперечила Маньчакова. — Любий, ти коли-небудь бачив, щоб хтось одягся так, як я?
— Ні. Такого не може бути, — серйозно запевнив Маньчак.
— А от і може! — не поступався дідусь. — Він тут був! Теж у такій широчезній сукні. Ну, може трошечки вужчій, і з білим мереживом, і навіть
— Що це сталося з паном Генриком? — звернувся Маньчак до матері. — Він такий збуджений і знервований…
— Ох! — Бубина мати насилу панувала над ситуацією. — Він так переживав під час коляди. Певне, боявся, що ксьондз запитає його про останню проповідь, — пояснила вона з іронією.
Дідусь задумався і, здавалося, рахував маленькі чорні ґудзики на сукні пані Віолетти.
— А ви чого так… вишукані? Так офіційно вбрані, у чорно-білому. — Мати не могла не погодитися з тим, що дідусь багато в чому мав рацію.
— Прийшли по конверт, але запізнилися! Конверта вже забрала перша команда! — дідусь закінчив рахувати, але реготав заголосно й узагалі скидався на ненормального.
— Ми вертаємося з аукціону, — Маньчакова не звернула уваги на дідусів сміх. — Живопису, — серйозно пояснила вона.
— Живопису? То у вас грошей на яйця немає, а хочете купувати твори мистецтва? — приєднався батько.
Він ніяк не міг пробачити Маньчакам тих кількох яєць, які ніколи не перетворилися на пончики.
— А хто сказав, що ми купуємо? — обурилася пані Віолетта. — Вальдусик недавно бачив тебе в салоні «Мерседеса». Відразу було зрозуміло, що ти тільки дивився, а не купував.
— Отож-бо, — підтримав дружину Маньчак. — А на аукціоні, перш ніж установити ціни на картини, аукціоніст щоразу дивився на нас. Він сподівався, що ми підіб’ємо ціну.
— Підбити ви могли хіба що собі очі. Об рами тих шедеврів! — батькові не до шмиги було зауваження про його відвідини салону «Мерседеса».
— Бачу, що звичайнісінька людська заздрість цілковито перекреслює вам сенс нашої діяльності в царині мистецтва, — Маньчакова впала на «Людовика», і крісло сердито заскрипіло. — Не йдеться про те, аби бути багатієм чи колекціонером, а про те, щоб почуватися й виглядати, як вони, — докинула пані Віолетта.
— Якщо так виглядають колекціонери, то я виглядаю, як Бред Пітт, — не витримав дідусь.
— Якщо вже про це мова, то одна з етажерок на каналі ТВН стверджує, що я трохи на нього схожий, — дурнувато похвалився батько.
— На ксьондза ти теж схожий, отже, у певному розумінні й на пані Віолетту, — підсумував дідусь.
— Ніхто не схожий на мою дружину, — увічливо зауважив Маньчак.
— Але якщо піти далі, — уперто вів своєї дідусь, — то наша пані Маньчакова нагадувала би Бреда Пітта, що межує з абсурдом. Бред Пітт не має таких гарних очей, — додав він. зіщулившись під блискавками, які вергала Маньчакова.