Факир
Шрифт:
– Ви впевнений?
– плямкнув клпнувши.
– На сто вдсоткв, - майже прогримв поет.
– Лукас мертвий. Лежить у свому номер. З стрлою в грудях.
– З стрлою? "Привт вд Ункаса"?! Мартн?!!
– не всидв на мсц Богдан схопився.
– Схоже на те, - похмуро вдповв поет, хитаючи головою. Пов'язувати цю смерть з бдолашним хлопцем Тейлор, як Богдан, не хотв. Але реальнсть ншого не пропонувала. Довелось через силу погодитись.
– Пшли туди, - скомандував Лисиця, метнувся до валзи, дстав "Полярода" й ршуче вийшов з кмнати. Тейлор рушив слдом.
Керр Лукас мешкав
Мстер Лукас лежав на спин головою до дверей, а ногами - до вдчиненого настж вкна, стиснувши руками мсце, куди увйшла стрла. Бла тканина сорочки навколо смертельно рани ввбрала кров, що утворювала буру пляму сантиметрв з десять у даметр. На пожмаканому обличч закам'янв вираз пережитого болю. Ближче за всх до нещасного стояв мстер Казандзакс, розгублений блдий. переляканими очима дивився на вбитого: вн явно боявся небжчикв. А може, такий стан - вд розумння катастрофи? Життя полетло шкереберть. Хто тепер поде в пансонат, де вдбулося вбивство? Чи, можливо, все зовсм накше? Та з'ясовувати це зараз нхто не збирався.
– Лкаря викликали?
– дловито кинув "мстер Фокс".
– Гадате, вн тут потрбен?
– з докором вдповв Казандзакс.
– Лкар нколи й нде зайвим не бува, - твердо зауважив Богдан, хоча зробив це швидше на автомат.
– Принаймн, констатував би смерть.
Упевненсть, якою вяло вд Лисиц, пдносила його в очах присутнх до рвня патрульного полсмена. Щонайменше. Котрий тут зараз поднував би слдчого, й експерта-кримналста, всх решту, потрбних для формального початку розслдування. Це переконало власника "Прер".
– На жаль, свого лкаря я вдпустив на материк - яксь там особист справи... Останнй зазд. Хба ж про лихе думалось? За весь час таке вперше, - нби виправдовуючись, повльно мовив Казандзакс.
– А тут, на жаль, так усе зрозумло. Пульс вдсутнй.
Богдан обвв поглядом "апартаменти". Тут ще витав жахливий подих смерт. А може, - й вона сама десь тихенько принишкла. Скажмо, за он тю шторою... Наче й ворухнулась... Довклля, звсно, знало, що тут вдбулося, проте уперто мовчало. нби глузувало: "Хочеш - прочитай сам. Я ж - нчичирк!" А така нформаця - як знахдка!..
– Я б вам радив, мстере Казандзакс, - упевнено мовив Лисиця, - звльнити кмнату. Вже й так добряче нашкодили. Набилися, наче бджоли до вулика. Натоптали. Знищили багато слдв. А може - й речових доказв. Розслдування - процес нтимний. Третх зайвих не потребу... А полцю викликали?
– Та н. Якось не доду-у-умався, - промимрив розгублено явн дурниц Казандзакс.
– Коли дзнався, миттю кинувся сюди.
– Даремно, - вдрзав жорстко Богдан. Збоку здавалося, нби у вбивств вн пдозрю власника пансонату.
– У таких випадках спочатку звертаються туди. Мертвого, звсно, не оживити, а от злочинця знаходять набагато швидше. Чи ви не зацкавлений?
Оч Лисиц наче аж вдштовхнули порть. цей поштовх ус якщо й не побачили, то вдчули однозначно.
– Та Господь з вами, - ще бльше злякався Казандзакс.
– Я ж кажу:
Але Богдан уже не слухав, а клацав фотоапаратом. Ситуаця вимагала ршучих дй. Тейлор, що весь час уважно стежив за товаришем, голосно мовив:
– А й справд, лед та джентльмени, залишмо це для полц. Там працюють люди тямущ. Вони все з'ясують. А нам краще не заважати й не шкодити.
Невдоволена юрба непоквапом почала танути, зникаючи за вдчиненими дверима.
– Отак воно краще, - сказав Богдан, коли в номер залишилися вн, Казандзакс Тейлор.
– А тепер - замкнть номер. Ключ вддасте полцейським. х, правда, ще треба викликати.
– Зрозумв, - вдповв власник пансонату , пропустивши Богдана й поета, замкнув двер, псля чого швидко рушив до сходв.
27 вересня 1993 року, острв Авг, 13 год. 56 хв.
– А ви, мстере Богдан, - почав Тейлор, коли знову опинились у двст тринадцятому, - в рол полсмена дуже непоганий. фрази, д - ну точнснько тоб крутий мен з Скотленд-Ярду.
Богдан кивнув, а потм сказав:
– Перед романо-германським я повчився на юридичному... Хоча... Може, ви й мате рацю. Але жартувати зараз не хочеться. До того ж (не знаю, чи казав) маю товариша, який працю в нашй полц. Свого часу разом гризли ази юриспруденц. Продовжумо сплкуватись. Багато про що довдався вд нього... А скажть-но, друже, що трапилось, доки я спав?
Тейлор охоче розпочав:
– Майже вс збралися у визначений час на корт. Крм вас Лукаса. Про ваше самопочуття я сповстив одразу ж. Отже, мнус один учасник. Про Лукаса нхто нчого, звсно ж, не знав. Тому й чекали, коли пдйде, щоб жеребкуванням визначити пари. Спливло хвилин з двадцять, а його все нема. Тод виршили запитати, чи мстер Лукас гратиме взагал. Зробити це зголосився отой юнак, про якого ви вчора сказали, що вн студент.
– Я ще потм додав, що, вн може бути клером, який переховуться на остров псля чергового "хепп-енду" в його завданн.
Тейлор замовк не поспшав продовжувати розповдь. Нарешт сказав:
– Я гадав, що вчора ви сказали те жартома.
– А я й сьогодн жартома.
– Богдан не стримався й усмхнувся. Може, це й не дуже доречно, але - що зроблене, те зроблене.
– Гаразд, - провадив дал Тейлор, - хлопець повернувся й сповстив: Лукаса нде нема, двер замкнен й на голос нхто не вдповв. Я почав турбуватися. Одразу звернувся до мстера Казандзакса з проханням вдмкнути номер запасним ключем. Той швиденько це зробив... Дал ви знате.
– Бдолашний "Ункас", - по якйсь хвильц видихнув Богдан, нби ця фраза накопичувалась у ньому роками, а зараз набралася потрбна маса.
– А знате що, друже? Пригостть-но мене сигареткою. Я хоч абсолютний противник палння, але зараз бачу, що не вдмовлюсь.
Тейлор не став заперечувати й протягнув пачку "West" з запальничкою. Богдан задимв закашлявся, наче пуцьврнок жовторотий.
– Брак... досвду... кахи... не та... кахи... квалфкаця, - вдкашлюючи, вставляв слова мж нападами Лисиця.