Факир

Васильченко Вячеслав Николаевич

– Я вдразу впзнала. Точно Андреасова. З трснутим топорищем. Узагал, воно зручне, замашне. Андреас давно збирався вистругати нове, та все йому, бдолашному, нколи. Постйно у турботах, клопочеться як не там, то там. Я ту сокиру одного разу брала, то й запам'ятала. добре запакували. Ще й мотузочкою зав'язали. Бантиком. Пакет я не розв'язувала, а все, як було, вднесла до хазяна.

Богдан поет зрозумли, куди йти дал. Подякували й рушили.

Дорогою Богдан зауважив:

– А садвник наш до поковки не байдужий...

– Звдки ви це взяли?
– здивувався Тейлор.

– Хба ви не помтили, як молодо

розцвли його оч при однй лише згадц про не? Не випадково це. Правда, сторя банальна. Вн улещу , просить, щоб вийшла замж, а вона все чека, не зважаючи на приховану пд фарбою сивину, свого "принца на блому кон", що забере з собою в чарвне царство. Романтична натура. Це - як невилковна хвороба. Починаться в дитинств з роками перетворються на хрончну. Але для таких людей оцей острв - камера довчного ув'язнення... Потрапивши сюди одного разу, така людина, найчастше через те, що бльше часу вдда солодким мрям про щасливе завтра, анж використову його, щоб ц мр втлити, так лишаться бовтатись у тому мрйливому болот, чекаючи, що порятунок прийде на корабл з пурпуровими втрилами, вдкидаючи думку про те, що врятуватись вд ц хвороби можна й ншим чином - простягни руку до невеликого, але мцного й реального клаптика суходолу...

– Знову "любов до мудрост", мстере "детектив"?
– слушно зауважив Тейлор. Лисиця й справд захопився "флософю". Вкотре.

– Вибачайте, бльш не буду.
– Потм, подумавши, додав: - Намагатимусь...

– А я - буду, - весело ледь не закричав поет став читати:

Ти - Мс Мо Серце.

Ти - грзна Тигриця.

Характер твй з перцем,

А мй - мов грчиця.

Наповнена чара

З очей, з двох озерець.

Ну, чим ми не пара -

Грчиця перець.

27 вересня 1993 року, острв Авг, 17 год. 46 хв.

Власника "Прер" лицар Ордену Детективв знайшли в хол на звичному мсц порть. Вн зустрв прибулих недоброзичливим поглядом. Ц любител сунути скрзь довг носи починали надокучати. Детективи знайшлися: хтокають чомукають. Оч б не бачили...

– Мстере Казандзакс, ми почули, що знайдено Андреасову сокиру, - першим заговорив Тейлор.

– Так. Ну й що з того?
– Недоброзичливсть перекочувала з думок мстера Казандзакса в його нтонацю.

– Нчого. Просто ми хотли оглянути .
– Тейлор теж додав до голосу метал.

– Це ж навщо?
– не здавався Казандзакс.
– Ви ж не полсмени. Та й не приватн детективи.

Псля цих слв запала тиша. Казандзаксове питання влучило в десятку. Справд. Лисиця, й Тейлор не належали н до тих, н до нших. Рядов вдпочивальники. Як решта. Усього лиш - звичайн клнти. проводити щось схоже на розслдування някого права, звсно ж, не мають. Н юридичного, н ще там якогось. Казандзакс, здавалося, одним ударом вибив рунт у них з-пд нг. Йому вже давно хотлося приборкати цих горе- нишпорок.

А

вони стояли н в сих, н в тих. Грка правда повалила на землю й не давала пдвестися. Поставивши на голову лапище сорок сьомого розмру. Уперше натрапили на таку нездоланну перешкоду. Що, наче грм серед ясного неба, захопила х зненацька. пошуки тепер пд загрозою.

– Зрозумйте нас правильно, мстере Казандзакс, - спробував викарабкатися Богдан, - ми ж не вимагамо вд вас чогось протизаконного. Нам би просто глянути на ту сокиру. Одним оком. Та й год. Невже для цього треба мати посвдчення полсмена й санкцю прокурора? Адже ж н. Погодьтесь!

– Н, - прозвучало твердо й непорушно.
– Хай лежить чека на полцю.

Богдан починав гнвитися. Проте дея, що спалахнула за мить, змусила випустити пару. вн спокйно мовив:

– Тод пропоную взамовигдний контракт. Ви дате нам поглянути на сокиру, а я найближчим часом улаштовую "вечр з люзонстом".

Тейлор здивовано глянув на приятеля. На божевльного наче не схожий. Але таке зморозив... Що за люзонст? Де вн його взьме?.. Зрозумло. Сокири не бачити у вч.

А Казандзакс аж засяв. Така розвага дещо б розгнала атмосферу тривоги, що запанувала в "Прер" псля трагед. Та й пригадав, як технчно, наче справжнй полсмен, поводився цей молодик у номер Лукаса, як чтк вказвки роздавав направо-налво. Гаразд, хай дивляться. А полця обов'язково в усьому розбереться.

– Згоден, - м'якше мовив Казандзакс.
– Але умова: ви не залишите на сокир вдбиткв пальцв. Гадаю, це важливо.

– Про це не турбуйтеся, - запевнив Лисиця.
– Кому-кому, а нам про це нагадувати зайве.

– Ходмо.

Рушили.

У кмнат вже прибрали. про недавн гостювання невдомого варвара нагадували лише понвечен прилади, складен в кутку на пдлоз. Там же лежала й сокира в целофан.

– Берть, - показав Казандзакс у куток.
– Тльки ж обережно!

Тейлор Лисиця, наче дикуни, що загледли люстерко в руках вропейця, жадбно кинулись до пакета, на ходу, мов псля команди, дстаючи носов хустинки. Коли розв'язали мотузок, з пакета, як джин з Алладново лампи, вирвався рзкий запах солярки. Логчно. На парфум нхто й нерозраховував.

У сокири справд зручне, але трснуте топорище, виготовлене власноруч. Для польоту творчо думки простору тут небагато. Але садвник змг.

Повз увагу не прослизнули й пощерблене рвне лезо, дрбненьк шматочки фарби з бакв "Делавара". Не по-хазяйськи. Господар так би не поввся.

– Салют, джентльмени!
– почувся вд дверей голос Альбера Брссона, одягненого в тенсний "adidas". Побачити його сподвалися тут якнайменше.
– Лагдний механзм.
– Кивок на сокиру.
– Це ним наш любий "Ункас" приголубив радостанцю та пустив дизельну кров "Делавару"? Слава Всевишньому, що цю штуку швидко знайшли. А то б ваш божевльний синочок, мстере Казандзакс, уколошкав би слдом за бдолашним Лукасом ще когось. "Стежка вйни", "блдолиц", "скальпи", "вгвами"... Теж мен - гра в червоношкрих. Догралися? А Лукас же попереджав. Наче вдчував. Утм, смерть завжди да про себе знати... А божевльному мсце в божевльн.