Федія

Мазоха Наталья Ивановна

– -- Твої очі теж красиві і сірі.
– -- вирвалось у Тевія. Та засоромившись своєї несподіваної сміливості, він одразу замовк.

– -- Як це втекли?
– -- витріщився на старшого вихователя Темхус.
– -- Ти ж казав, що вони поважають Магру і готові їй служити!

– -- Я не знаю. Вони вилізли через вікно. Їм поміг один з охоронців.
– -- злякано белькотів жрець.

Бідолаха майже лежав в ногах у Темхуса. Він розумів що для нього все скінчено, але з усіх сил намагався відстрочити неминуле.

– -- Ми обшукали все навколо замку, вони наче крізь землю провалилися.
– --

виправдовувався жрець.

– -- Крізь землю?--- блиснув очима син Магри.

Несподіваний здогад блискавкою пронизав його свідомість.

– -- Крізь землю! Шахта! А ви шукали під землею?
– -- запитав у вихователя Темхус.

– -- Ні.

– -- Поблизу старого замку є шахти?

– -- Так. Є одна. Ну це та, що з чаклунським каменем.
– -- згадав жрець.

– -- З каменем? То чому ви там не шукали?

– -- Але ж вона давно засипана.--- виправдовувався бідолаха, сподіваючись, що можливо його простять і дадуть змогу реабілітуватись.

Та сподівання були марні. Темхус кинув в нещасного вогняний шар, і в мить спопелив його. Син зла обвів поглядом присутніх.

– -- Хот з вас бажає такої ж долі?

У відповідь мертва тиша. Слуги Темхуса і Магри боялися навіть ворухнутися.

– -- Даю вам строку, до Дня вшанування. Не приведете втікачів, всі станете жертвами.
– -- крижаним голосом пообіцяв верховний жрець.
– -- В першу чергу, знайдіть засипану шахту, і обстежте її.

Жерці в знак покори вклонилися своєму повелителю, і не розгинаючись, задкуючи залишили тронну залу. Темхус стомлено підвівся і підійшов до колодязя, на дні якого спочивала його мати. З ями пашило жаром, і підіймалися до гори випари сірки. Син зла на повні груди вдихнув те зловонне повітря.

– -- Мабуть, не виїде по доброму з тим чаклунським виродком, мамо. Доведеться її убити. Так буде безпечніше для тебе… --- він трохи помовчав і додав: --- … і для мене.

Втікачі зайшли так далеко, що про повернення назад не було і мови. Вже майже догорів останній факел, а кінця підземному тунелю не було видно.

– -- Ну, і що тепер?
– -- спитав Тевій, коли полум’я, випустивши останні іскри, згасло.

– -- Будемо іти навпомацки.
– -- вперто наполягала Луна.

– -- А іншого вибору в нас і немає.
– -- підтримала свою вихованку Наріта.
– -- Або ідемо, або помираємо тут, від голоду.

Заперечень більше не поступило і маленький загін рушив далі, обережно намацуючи шлях ногами і руками. Та ось як, у Луненому сні, попереду ледь помітно зажевріло світло. Спочатку воно видавалось лише маренням змучених мандрівників. Та с кожним кроком світло ставало все яскравішим і помітнішим.

– -- Здається попереду вихід!
– -- зраділа, як і решта втікачів, Луна.
– -- Я ж карала, що треба іти в перед! Я ж, казала!

Дівчина побігла, гукаючи за собою інших. Невже її сон збувався? Дійсно попереду виявилась невелика підземна печера. В ній горіло багаття, навколо якого сиділо кілька людей. Мешканці цієї печери були худими, змарнілими, зодягненими в якесь брудне лахміття. Наріта одразу побачила в них рабів з каменярень. Колись, вона сама, нічим від них не відрізнялась. Сидячи біля маленького багаття, вони тулячись один до одного намагались зігрітися. Побачивши незнайомців, що вийшли з тунелю, вони навіть не поворухнулись. Ці люди не боялися тих, хто

виходив з темряви без вогню. Набагато страшнішими були ті, що заходили із зовні з факелами і зброєю. Звісно раби зацікавились неочікуваними гостями, та навіть цікавість не змусила їх полишити нагрітого місця біля багаття. Втікачі привітались. У відповідь тиша, і лише зацікавлені погляди. Наріта, яка вже колись спробувала на собі таке існування, дістала з торби сухарів і барильце з водою. Все це вона поклала додолу і відійшла. Біля вогнища заворушились. Підвівся найкремезніший з каменярів. Мабуть він тут був за старшого. Чоловік підійшов, забрав подарунки, і кивком голови запросив гостей до товариства. З великою невдоволеністю жителі печери посунулися уступаючи місце втікачам.

– -- Хто ви? Звідки тут взялися?
– -- нарешті спитав кремезний чоловік.

Втікачі розповіли свою історію.

– -- Будуть облави.
– -- без емоцій висказався один з рабів.

– -- Так. Будуть.
– -- підтвердив кремезний.
– -- До речі, мене звуть Шагар. Мене охоронці поставили наглядачем. Мабуть думають, якщо найбільший, то і най паскудніший. Тут у нас можете нікого не боятися. Вас не видадуть. Та затримуватись вам у нас небезпечно. В першу чергу вас шукатимуть там, де є люди. Якщо знайдуть не пожаліють ні вас, ні нас.

– -- Ми не затримаємось.
– -- пообіцяла Луна.
– -- Може хтось з вас чув про засипану шахту, в якій знайшли чарівний камінь?

– -- Є один такий. Він давно в цьому світі. Та за невідомих причин його не приносять в жертву, хоча давно б повинні.
– -- повідомив Шагар.
– -- Він мешкає в іншій печері, з іншого боку каменярні.

– -- Ви зможете показати, де саме?

– -- Можу навіть показати.
– -- ні на мить не сумніваючись, відповів наглядач.

– -- Тоді пішли. Просто зараз.
– -- попрохала дівчина.

– -- Зараз не можна.
– -- заперечив Шагар.
– -- Ще не було обходу. Прийдуть охоронці, перерахують нас. Потім залишивши варту охороняти периметр, підуть на відпочинок, лише тоді ми зможемо піти. А зараз, вам краще повернутися до того тунелю, звідки ви прийшли.

Втікачі, розуміючи становище, беззаперечно повернулися туди звідки вийшли, і стали чекати поки їх погукають.

Каролової чарівної сили виявилось достатньо, щоб швидко розправитись зі слугами зла. Недаремно Орнагул віддав йому свою силу. Старий чародій знав наскільки небезпечний і сильний ворог стане перед його учнем. Карол був безмірно вдячний йому за таку жертву. Тепер вхід за олтар був вільний. Він дістав зілля хлюпнув його на стіну і почав читати закляття. Тверда поверхня перетворювалась на дивну напівпрозору субстанцію, крізь яку можна було легко пройти. Карол нагукав своїх друзів.

– -- Двері відчинені, треба іти!

– -- Що робити нам?
– -- гукнув до нього Ермс.

– -- Тримайте оборону! Якщо нам все вдасться, скоро ви будете вільними!

– -- Щастя вам!

Четверо сміливців ступили через браму у невідоме. Вони опинилися у величезній, темній залі.

– -- Це головний храм Магри.
– -- здогадався Карол.

– -- Треба бути обачними. Тут напевно, багато вартових.
– -- мовив Теймур, і з острахом роззирнувся на всі боки.

– -- Можливо. Та храм доведеться обшукати з низу до гори. Діти напевно десь тут.--- відповів на те Карол.