Федія

Мазоха Наталья Ивановна

– -- Якщо ми залишимо мотузку так, то патруль її одразу помітить. Ми не встигнемо далеко втекти.
– -- зрозуміла свою помилку Луна.

– -- А ми її зараз сховаємо.
– -- запропонував Тевій.

– -- Це як?

Хлопець витяг зі своєї торбини алебарду і стрілу до нього. Він прив’язав кінець мотузки до стріли, прицілився і випустив її у вікно з якого вони щойно спустились. Все вийшло досить вдало, і мотузки майже не було помітно.

– -- Як тобі вдалося дістати зброю?
– -- спитала Луна.

– -- Я поцупив її у нашого командира. Він єдиний хто не здає свою зброю до зброярні.
– -- відповів Тевій.

Почулось наближення охоронців. Втікачі знову для сховку використали купу каміння. Їх переповнював страх

і хвилювання. Бо якщо варта запідозрить щось, їм не уникнути покарання. Та все обійшлось. Вартові не дуже роздивлялись навкруги. Вони пройшли майже поряд, про щось тихо перемовляючись, і невдовзі зникли з поля зору. Зітхнувши з полегшенням, жінки і хлопець пішли геть від проклятого ними замку. Ішли майже всю ніч у непроглядній темряві. За весь цей час вони ні разу не відпочили. Наріта не була фізично загартована як її молоді супутники, та з останніх сил намагалась не відставати. Відчуття небезпеки додавав жінці сили. Та вони були не безмежні. Перечепившись через якогось валуна, Наріта впала і вже не могла підвестись. Ніла першою помітила відсутність жінки.

– -- Стійте. Наріта відстала.
– -- гукнула вона.

Втрьох вони повернулись назад, і за кілька метрів знайшли Наріту. Жінка сиділа обпершись спиною об камінь.

– -- Чому ти не гукнула нам? Ми тобі б допомогли.
– -- присіла поряд неї Луна.

– -- Я тільки заважаю вам. Без мене ви зможете зайти набагато далі.

– -- Як ти можеш таке казати? Ми тікаємо, щоб ти могла залишатись з нами.
– -- попрікнула її Луна.
– -- Ось ми трішки відпочинемо, і всі разом підемо далі.

Зловісні очі-місяці сховалися за обрієм. Небо, закутане у важкі хмари, почало трохи світлішати. Це на Планету мертвих прийшов день. Стало видніше, та не на багато. Все ж втікачам вдалось розгледіти неподалік старий шурф, який вів у глиб планети. Це могло стати для них непоганим сховком на перший час.

– -- Я провірю чи можна туди спуститися.
– -- визвався Тевій.

– -- Я з тобою.
– -- не відпустила його самого Луна.
– -- Там може бути небезпечно.

Хлопець не заперечував. Вхід до шахти виявився не глибоким, і в неї легко було спуститися. Внизу Тевій і Луна знайшли проржавілу масляну лампу. В ній було трохи оливи, і їм вдалось її запалити. Тут, в низу, втікачі не боялися, що вогонь побачать їхні переслідувачі. Вони уважно роздивились навколо. Знайшли кілька ще не палених факелів, які шахтарі використовували для освітлення шурфів.

– -- Як ти гадаєш, в цієї шахти ще є входи?
– -- спитала дівчина у Тевія.

– -- Важко сказати. Є великі шахти з кількома входами, та вони не завжди з’єднуються між собою. Яка ця з першого погляду не оціниш. Треба пройти далі.

– -- Тоді давай нагукаємо няню і Нілу і підемо всі разом.

– -- Я згоден. Тут можна знайти і сховок і шлях до втечі. І ходити туди-сюди, не обов’язково.

Невдовзі, вже всі разом, втікачі брели темними коридорами підземелля. Факели використовували економно. Наступний запалювали лише тоді, коли попередній згоряв вщент. Дуже раділи коли знаходили недопалки факелів залишених шахтарями. Тунелі були різними: широкими і низькими, високими і вузькими. Деякими доводилось лізти навкарачки. Кілька разів потрапляли у великі підземні печери видовбані рудокопами. З них вело кілька проходів. Втікачі починали сперечатися між собою, в який саме іти. Та ішли завжди саме у той на який вказувала Луна. У дівчини було якесь передчуття шляху. Наче щось невідоме кликало її до себе. Та кінця шляху не було видно.

– -- Може з відси немає іншого виходу.
– -- втрачаючи надію, спитала Ніла. Вона як і всі інші вже немала сили іти далі.

– -- Ні вихід повинен бути. В нас є повітря хоча не дуже свіже, а це означає протяг.
– -- стомлено витираючи пил на обличчі відповіла Луна.

– -- Давайте трохи поспимо.
– -- запропонувала няня.
– -- Нам вже нікуди поспішати. Наберемось трохи

сил, а тоді знову будемо шукати вихід.

– -- А я, взагалі не розумію, навіщо було сюди спускатися, якщо тепер намагатися відшукати вихід, щоб вийти?
– -- знизав плечима Тевій.
– -- Перечекаємо тут трохи, а потім повернемось туди, звідки прийшли. Тут нас точно ніхто не знайде, а харчі і вода у нас є.

– -- Можливо ти правий. Та якась невідома сила підказує мені, що треба рухатись в перед. Назад повернутися, як ти кажеш, ми завжди вспіємо.

На цьому невелика суперечка скінчилася. Трохи перекусивши всі вклалися відпочивати. Сон прийшов швидко він наче м’якою, теплою ковдрою накрив втікачів. Зараз вони були вільні, і це був їхній перший сон на свободі. Луні снилося, що вона іде по темному коридору все глибше у надра планети. Її факел згасає, і вона опиняється у непроглядній темряві. Та це виявляється порятунком для неї, бо далеко по переду вона бачить світло і поспішає до нього. Вона потрапляє у печеру стіни якої світяться самі по собі. Там вона бачить молодого чоловіка і жінку. Вони чикають на неї. В обличчі чоловіка, Луна помічає щось знайоме і рідне. Вона вже десь його бачила. Дівчина намагається підійти до нього ближче, та мішає провалля, що звідкись узялось між ними. Єдине що вона змогла розгледіти , це медальйон у нього на грудях. На прикрасі зображена змія що обвила кинджал. Жінка,що стоїть поряд з чоловіком, теж має медальйона, але у вигляді сонця. Ці двоє показують їй у глиб печери. Там лежить великий прямокутний камінь. На тому камені висічені якісь письмена. Ось Луна бачить камінь просто перед собою,та прочитати на ньому нічого не може. Вона озирається, щоб попросити помочі у незнайомців, та замісто їх до неї наближається якесь вогняне страхіття з єдиним але страшним, великим, спопеляючим оком. Дівчина закричала і проснулась. Навкруги була все таж непроглядна темінь.

– -- Тобі щось наснилось, дитинко моя.
– -- почувся голос няні.

– -- Такого страхіття я ще ніколи не бачила у вісні.
– -- відповіла Луна.

– -- Що то за страхіття?
– -- поцікавилась сестра.

Дівчина розповіла все що запам’ятала. Уважно вислухавши її, Наріта задумливо промовила:

– -- Цей сон не з проста. Колись давно, ще тільки но, як я сюди потрапила, і працювала на копальні, я чула розповідь каменярів. Вони розповідали, що в одній з шахт рудокопи знайшли камінь, схожий на той що тобі приснився. Почувши про це, жерці одразу всіх з відти вигнали, а шахту засипали. Бо начебто той камінь розповідав про те, як можна знищіти Магру. А створив його білий маг, перший з усіх магів. Він проник у минуле і залишив нам попередження. Якщо в тобі, мила моя, є зародки чарівної сили, то саме тобі і повинна відкритися таємниця цього каменю.

– -- А якщо ми, зараз саме у цій шахті?
– -- висловив припущення Тевій.
– -- І саме ця таємниця веде тебе у перед? Тому ти ведеш нас все далі і далі.

– -- Але ж, Наріта каже що шахту засипали.
– -- засумнівалась Ніла.

– -- А якщо якийсь з проходів пропустили, і саме в нього ми і потрапили?
– -- не здавався хлопець.

– -- Не сперечайтесь. Пішли краще далі, поки є чим освітлювати шлях.
– -- запропонувала Луна.

Всі погодились. Її дивний сон, і загадка пов’язана з ним, наче додала сил втікачам. Запаливши факела вони рушили у перед. Пройшовши трохи вслід за сестрою, Ніла несподівано спитала:

– -- Скажи Луно, як ти вважаєш, ті чоловік і жінка у твоєму сні, то наші мама і тато?

– -- Не знаю. Я ніколи не бачила себе зі сторони, та на них ти, точно не схожа.

– -- А які вони були?

– -- Жінку я не розгледіла як слід. Запам’ятала лише що вона висока, статна і красива з довгим темним волоссям. Чоловіка розгледіла краще. В нього теж темне волосся але стягнуте на потилиці стрічкою. Він красивий, у нього добрі сірі очі і невелика борода. Ще я запам’ятала медальйони у них на грудях. От і все.