Федія

Мазоха Наталья Ивановна

– -- Тоді не втрачаємо даремно часу. Я і Плато підемо по оцих сходах на гору, а ти і Теймур по отих, до низу.
– -- висказалася Хета, і не чикаючи заперечень потягла за собою чоловіка.

Каролові і Теймурові нічого не залишалося як відправитись до нижніх приміщень. Намагаючись не шуміти, друзі повільно спускалися по сходах. Внизу повітря було сперте і зловонне.

– -- Так смердіти, може тільки в’язниця.
– -- висказав свою думку Теймур.

– -- Як для в’язниці, тут дуже тихо. Потрібен вогонь, в цій темряві нічого не видно.

Карол

зняв зі стіни факел і заплив його. Те що вони побачили, шокувало. Вздовж вузького коридору стояли клітки битком набиті нещасними рабами, звезеними звідусіль для жертвопринесення. Всі ці люди стояли мовчки і дивилися на дивних візитерів. Ніхто не проронив навіть найменшого звуку. Карол освітлював їхні обличчя намагаючись видивитись щось знайоме, в цих змарнілих обличчях. Йому навіть уявити було страшно, що вони спізнилися.

– -- Ви часом не бачили десь двох дівчат, років чотирнадцяти?
– -- запитував Карол у в’язнів.

Ті лише заперечно хитали головами. Та раптом з однієї клітки друзі почули:

– -- Ви шукаєте дітей? Живих дітей? Дівчаток? Так?

– -- Так!
– -- зрадів Карол.
– -- Живих! Дівчаток!

Разом з Теймуром вони підбігли до клітки з якої почули голос. Там, тримаючись за залізне пруття, стояв чоловік.

– -- Ми всі, кого ви бачите перед собою, привезені зі старого замку. Там , ми останні півроку працювали слугами.
– -- почав свою розповідь раб.

– -- Ти знаєш де діти?
– -- перервав його довгий вступ Теймур.

– -- У тому замку. Я сам їх не один раз бачив. Старий замок для них наче дім. Вони постійно там живуть. В них є власна нянька і вчителі, що навчають законам Магри. Ще їх вчать володіти різною зброєю.
– -- розповів бідолаха.
– -- Про них дуже добре піклуються.

Каролові до горла підступив ком. Що робити, як що їхні дівчатка не захочуть повертатися? Вони ж зовсім не пам’ятають своїх рідних, свою справжню домівку. Та і виховані за законами цього світу. Чарівник подивився на свого друга, і зрозумів що такі самі сумніви закралися і в його серце.

– -- Ми можемо вас випустити.
– -- запропонував Карол в’язням.

– -- Не треба. Нам все одно нема де сховатися. Наша доля вже вирішена.
– -- відповів все той же раб.

– -- Тоді, може вкажеш нам шлях до старого замку.
– -- попрохав чарівник.

– -- Через головний вхід не ідіть. Через нього ходять лише жерці. Та і варта там. Ви виходьте чорним ходом. Через той хід водять рабів, і він не охороняється, лише запори. Як вийдете з відси, ідіть в бік триверхої скелі. Старий замок за нею.

В цей час, Хета з Плато обстежували верхній поверх. Всі приміщення на ньому були замкнені. Лише в кінці коридору із за дверей однієї з кімнат пробивалось світло. Залишивши Плато на сторожі, Хета обережно наблизилась, і одним оком зазирнула в середину. В кімнаті вона побачила кількох людей в чорних балахонах. Вони перемовлялися між собою. Мова йшла про засипану шахту і втікачів. Постоявши трохи під дверима, і не

почерпнувши с того ніякої користі, Хета повернулася до чоловіка і разом вони пішли на зустріч з Каролом і Теймуром. Друзі зустрілися в головній залі.

– -- Ну як ваші пошуки?
– -- запитала Хета у чоловіків.

– -- Ми вияснили де наші діти.
– -- Відповів Теймур.
– -- А ви, про що не будь дізналися?

– -- Ні. На горі кілька жерців. Та вони не становлять для нас інтересу.

– -- Тоді ходімо. Вийдемо чорним ходом, і підемо до старого замку. Там тримають дівчаток.
– -- пояснив подальші дії Карол, і першим рушив на пошуки виходу.

Чорний хід знайшли швидко. Карол за допомогою нескладного закляття відчинив засови, і друзі вийшли на зовні. В далечі, на обрії виднілась гора з трьома вершинами, до неї і пішли мандрівники. Холодний вітер жбурляв їм в обличчя хмари куряви. Все навколо було вкрито пилом, і найменший порив вітру здіймав його до гори. Пил засипав очі, забивав ніздрі, тріщав на зубах, і від того, хоч жарко не було, постійно хотілося пити. Темні хмари звисали низько над землею, і здавалося змішувалися з курявою.

– -- Який непривітний світ.
– -- промовила Хета.

– -- Так. Магра змусила наших крихіток жити тут.
– -- скрушно захитав головою Теймур.

– -- Бачити все життя перед собою мертву землю, чорне небо, змучених непосильною працею і знущаннями рабів, хто не скам’янів би душею і серцем.
– -- в голосі Карола чувся розпач.
– -- Невже ми спізнилися, друже? Невже наші діти стали схожими на служителів Магри і Темхуса?

– -- Я не вірю в це! Кароле Боги Світла і Добра не полишали їх і тут! Ні Севіла, ні Федія не стали чудовиськами, вони наші діти!
– -- слова друга, трохи заспокоїли чарівникові серце.

Втікачі терпляче чикали коли їх нагукають. Вони чули як охоронці проводили перевірку, рахуючи рабів. І ось нарешті почувся знайомий голос:

– -- Агов, де ви там? Вже можна іти.
– -- це їх гукав Шагар.

Луна і її супутники вийшли із укриття. Каменяр помахом позвав їх за собою. Втікачі повільно ішли вздовж виритого людськими руками яру. Вони ховалися за великими брилами породи, щоб не потрапити варті на очі. Шагар легко орієнтувався в копальні, знав де знаходяться вартові і приміщення охоронців, тому швидко довів своїх нових знайомих до печери в якій мешкала потрібна їм людина.

– -- Де Лазар?
– -- спитав каменяр у першого, хто трапився їм при вході до печери.

– -- Он, біля того вогнища.

Втікачі підійшли до вказаного місця. Всі, хто сидів біля багаття, звернули на них увагу. Насторожені погляди зміряли прибулих з ніг до голови. Та коли розгледіли між ними Шагара, заспокоїлись, і запросили до свого товариства.

– -- Що таке важливе змусило тебе, Шагаре, покинути сховок після відбою?
– -- спитав один з місцевих каменярів.

– -- Ти Лазарю, і твої знання.
– -- Пояснив Шагар.