Кобзар 2000. Hard
Шрифт:
Вона робила все вправно і швидко. Принесла якоїсь трави, чисту білу полотнину, прозору мазь, намастила ногу, траву навіщось приклала і полотниною перемотала під коліном, щоби нога вільно згиналася. Тарасик зробився схожим на кавалера Ордена Підв’язки, але нога зразу стала краще рухатись, біль майже вгамувався. А хазяйка знову зникла і за кілька хвилин повернулася, тримаючи в руках якусь сорочку та штани.
– Тримай, Тарасику. Це від мого покійного чоловіка лишилося, - вона поклала одяг на лаву, потім принесла чистої води.
– Осьо помийся трохи та вдягай. Давай я
– Ні, - Тарасик заперечно закрутив головою.
– Сам?
– спитала хазяйка.
– Ну то й добре, - вона відійшла у куток.
– Що ж вони роблять, курви, га! Та нічого, хлопче, завтра вже бігати будеш. І, обмиваючи кров із рук, Тарасик уперше несподівано для себе запитав:
– А чого це?
Питання було сформульовано не в найкращий спосіб, але хазяйка зрозуміла.
– Та холєра, - відповіла вона і, побачивши, що хлопець не в курсі, пояснила.
– Холєра у нас в селі.
Чесно кажучи, про холеру Тарасик знав тільки з батьківських розповідей. Пам’ятаєте останню епідемію? “Хто вино-горілку пйоть, від холери не помрьоть”. А от більш докладно з цією хворобою знайомий не був. Може, тому, а може, через перенасиченість враженнями звістка про неї не справила особливого враження.
Хлопцеві очі не засвітилися вогником розуміння, і Ганна стала пояснювати далі:
– Це в нас так кажуть, що коли холєра, то треба, щоб баби голі з попом оборали все село на собі, а кого стрінуть дорогою, щоби вбили, хоч людина, хоч звірина, бо то є опир, а вся холєра йде від опирів.
Як вам таке почути? Тарасик навіть витиратися припинив. Побачивши його здивування, хазяйка розвела руками:
– Отож я і кажу, курви! Хто ж таке робить? А якщо людина просто собі, ніякий не опир? А якщо дитина? Я ж оце і пішла, щоб коли там щось, то хоч допомогти. Хоч рідним сказати, де могилка. Ну от ти ж не опир, правда?
Тарасик несподівано для себе гикнув. Ну як на таке відповісти? Але Ганна охоче прийняла гикання за згоду.
– Я ж кажу!
Хлопець взявся за штани. Чорні, з грубої тканини, вони не мали гудзиків, ані гумки - замість останньої був протягнутий мотузочок, як ото, знаєте, у спортивних трусах. Фасон (якщо тут можна було говорити про фасон) більш за все нагадував мішок. Так само і сорочка - біла, груба, страшна - одягалася через голову і на шиї мала мотузочок. Але була чистою та сухою, тому Тарасик вдягнув її на себе, спробував заправити в штани, не сподобалось, випустив назовні і став остаточно схожим на опудало.
– Знаєш, як страшно, - вела далі хазяйка.
– Всі по хатах сидять, худобу позамикали, курей, гусей, навіть собак. Вікна не світять, нікого на вулицю не пускають. А ми йдемо кругом села… Єдине, що Тарасик не став перевдягати, - кросівки. Хоча лівий і набрався крові, все одно нічого кращого не було. До речі, сама хазяйка ходила босоніж. І тільки коли одягнувся, Тарасик зметикував, що тут десь повинна бути його сумка, а в ній спортивний костюм та капці. Так, сумка повинна буть у сусідній кімнаті. Він вже навіть відкрив рота, щоби запитати, але тут зрозумів, що не знає, як звертатися до хазяйки - чи “Ганна”, чи “тьотя Ганна”, чи на “ти”, чи на “ви”.
– А ти чого в наші краї забрів? Холєри не боїшся?
Тарасик здвигнув плечима:
– Я не знаю…
– Не бійсь, - заспокоїла хазяйка.
– В мене чоловік не від холєри помер - від п’янки. Давно вже. А ти їсти хочеш?
Тарасик їсти не хотів. Шлунок ніяк не міг забути раків - досі в ньому щось буркало.
– Тільки чаю - скромно сказав хлопець.
Хазяйка витріщилась:
– Чаю? Де ж я тобі чаю візьму? Тю. Позвикали в місті… По-сидь, я зараз на стіл зберу.
З цими словами вона вийшла з кімнати, залишивши квартиранта самого.
Тарасик вирішив скористатися цим і пошукати свою сумку. Почав намацувати перемикача на стіні, але чомусь не знайшов, підвівся, став шукати ближче до дверей - марно, вимикач немов провалився.
– Що ти там робиш?
Він озирнувся, немов спійманий на гарячому:
– Та тут… світло…
– Світла мало? Посунься до каганця, - хазяйка поставила на стіл полумиски, чашку і глечика.
– Я знаю, що тобі треба, - сказала вона.
– Вина тобі треба, ти крові скільки вилив. Осьо я знайшла, сідай.
Про їжу було гидко подумати, про вино - й поготів, але відмовлятись… Не вмів Тарасик відмовлятись, якби вмів - може, й життя б йому по-іншому пішло. За кілька хвилин хлопець вже давився варениками, запиваючи їх червоним терпкуватим вином із глечика. Жахлива комбінація, а надто з перепою.
У хаті було поночі, особливо заважало щось роздивитися блимаюче світло каганця. Хазяйка сиділа навпроти, підпираючи голову руками, і супроводжувала поглядом кожний вареник.
– А ти гарний хлоп. Мені одразу сподобався, -посміхнулася вона.
– А чого це ти такий гарний до нас забрів?
Тарасик з огидою ковтнув і шморгнув носом:
– Фольклор.
– Це що за штука?
– здивувалася жінка.
– Пісні, - не надто красномовно пояснив він.
– А-а, знаю. Дивись, за твої пісні колись отак приб’ють тебе, не приведи Господи, - вона перехрестилась.
Розмова виходила якась ідіотська. Сформу-лювати цього Тарасик не зміг би, бо ж, як бачите, не майстер був формулювати, але щось у цих питаннях було не так, не природно, наче в кіно, або в божевільні. Та й насправді ця ніч нагадувала божевільню.
– Ти їж-їж, - заохочувала хазяйка.
Тарасик судомно ковтав слину. Але остаточно вдавитися варениками йому, на щастя, не дали. Раптом почувся гучний стукіт у двері.
– Ганно, відчиняй!
Хазяйка підхопилася до вікна. На вулиці блимало світло і лунали чоловічі голоси.
– Що там?
– Відчиняй, Ганно!
– Та не лізь ти, хату підпалиш!
– огризнулася вона.
– Зараз відчиню.
На порозі з’явився здоровезний дядько.
– О, у тебе гості!
– хитро посміхнувся він. Потім набрав серйозного вигляду.
– Збирайся, Ганно, до церкви і гостя свого збирай.