Кобзар 2000. Hard
Шрифт:
Я нахилився до мікрофона, клацнувши тумблером… І тут світ зник із моїх очей.
Перше, що я побачив, була посмішка. Пекельна, диявольська посмішка, вона затулила собою все навкруги. А потім виникли очі - ті самі, з величезними зіницями, з нелюдським виразом. Голова без тіла стояла переді мною, та сама голова, з тим самим оселедцем, й одночасно не та сама, бо тепер губи розтяглися в усмішці, демонструючи в усій красі лаву покришених жовтих зубів. Щось іще було не так у цьому обличчі, і в наступну мить я зрозумів що - потворний шрам на щоці тепер відкрився, перетворившись на велику рану, і поверхня її юшилася білою рідиною, обрубок вуха набряк кров’ю, а шкіра, обпалена до брунатного кольору, тепер потріскалась і наче посивіла. Всю її поверхню вкривали дрібненькі білі кришталики, як ото буває виступає сіль на тарані. І знову мені в обличчя війнуло холодним вітром, і знову я не міг поворухнути бодай пальцем, приречений дивитись прямо в очі жахливій
А потім в одну мить я немов прозрів і побачив широке вікно диспетчерської, побачив вертольоти на полі і гвинти їхні, що, наче ножі велетенської м’ясокрутки, шматували повітря над собою. А над вертольотами висіла людина, просто в небі, під куполом військового парашута, і повільно знижувалась, немов загіпнотизована. Гвинти під нею продовжували свій лихий танок, рубаючи повітря на шматки. Вони притягували зір, вони засмоктували небо, і разом з ним… Наступної миті я закричав, все ще неладний ворухнутись, а людина під парашутом продовжувала падати прямо туди, у танок гострих лез, підкоряючись законам аеродинаміки та невідомій лихій волі. На мить мені здалося, що з неба пролунав крик, і крик цей здався мені знайомим. Я рвонувся, не тямлячи себе. Ноги парашутиста вже почало затягувати у гвинт, і в наступну мить перед очами знову виникла пекельна диявольська посмішка попечених губів і очі з величезними, як у наркоманів, зіницями.
Я знепритомнів.
Розділ 3 ТАРАСИКОВА НІЧ
Панове, чи знаєте ви українську ніч? Ні, ви не знаєте укра-їнської ночі. І Тарасик Петренко її не знав, поки не потрапив у фольклорну експедицію.
А чи знаєте ви, панове, що таке фольклорна експедиція? Ні, ви не знаєте, що таке фольклорна експедиція. І Тарасик цього не знав. Зателефонували йому хлопці з педагогічного, кажуть: “У нас тут літня практика. До села поїдемо фольклор збирати. Давай з нами”. А Тарасикові чого б не поїхати - до війська тільки восени, вступати до інституту нікуди не хочеться, а працювати… хто ж це останнє літо перед військом працює? “Тільки, - попередили хлопці, - з горілкою там, кажуть, напряг, тому треба з собою взяти”. Які проблеми? Хіба що важко нести. Але, як відомо, своє не тягне.
Отож зібралися хлопці, зібралися дівчата, і з ними керівник практики, такий собі український патріот з російським прізвищем Поздняков. Сіли до електрички. З гітарою.
– Далеко їдемо?
– спитав Тарасик свого друга Коляна.
– Та ні, - відповів Колян, - не далеко: три дні лісом, а потім ще хорошою дорогою трошки.
– Ну, якщо хорошою дорогою, - розвів руками Тарасик, - тоді ще нічого.
Керівник був невредний і проти Тарасика нічого не мав. Хай їде - харчування своїм коштом, а там хоч роту приганяйте. Але яке там харчування у фольклорній експедиції? Випивання було б, і то добре. До речі, проти випивання керівник теж нічого не мав, не те що, знаєте, ото бувають. Іще в електричці хлопці приклалися до пляшечки - потрошку, щоби шлях був швидшим. Вони теж знали міру і розуміли, що зловживати лояльністю керівництва не варто.
Весело їхали. Дівчата пісню почали, бо воно так, здається, заведено, щоб дівчата в електричці співали, а хлопці випивали. Доїхали до станції Піщана. Там пересіли на автобус, ледве влізли, бо тільки студентів було зо два десятки, а ще й місцеве населення, власне кажучи, об’єкт вивчення майбутніх філологів. Об’єкта було багато, і дихав він на студентів тим самим, чим студенти на нього. Тобто у певному розумінні тут народ возз’єднався з інтелігенцією.
Але до кінця маршруту доїхало їх мало - крім наших фольклористів, у салоні лишилася одна стара баба - дуже далеко заїхали. Та воно й зрозуміло, близько міст весь фольклор уже давно повизбирано, ось і лишається вченим їздити де козам роги правлять.
Та врешті приїхали. Оселилися в клубі, де завжди студенти оселяються, - хоч помідори збирати, хоч фольклор. Ліжка їм там поставили на другому поверсі. Дівчата - в одній кімнаті, у другій - хлопці, у третій - керівник. Проте Тарасикові місця не вистачило, бо ж на нього не розраховували. Ліжка вільного не знайшлося.
– Нічого, - поплескав друга по плечу Колян.
– Ми тобі зараз квартиру знайдемо. Ще й луччє за нас будеш жить.
– Та я б разом… - промимрив Тарасик.
Але Коляна було не збити. І дійсно, за півгодини знайшов він Тарасикові гарну хату поруч із клубом, під боком. І хазяйка молода, трохи за тридцять, самотня гарна жінка, Ганною звати. І платня суто символічна, бо в селі воно не так, як у місті - дешевше і людяніше якось, чи що.
Колян підморгнув Тарасикові на багаті хазяйчині
– За свої гроші матимеш всі удовольствія.
На вухо, звичайно, сказав, але Тарасик зашарівся. Він ще з жінками не знався - ну, тобто цілувався потрошку, але щоб теє, так то ні - і тому легко нітився. Взагалі Тарасик Петренко мав тонку душу.
А ввечері були раки. Керівник експедиції з російським прізвищем Поздняков, крім фольклору, мав стійкий інтерес до пива, а тому, поки не випили ще привезене з собою, оголосив мобілізацію серед хлопців, і скоро вже на чолі всіх із штанами через плече лазив рачки у місцевій річечці з прозорою водою, червоний сам, немов той рак. Як споночіло, розпалили вогнище, поставили казан, позичений у їдальні, а до нього води, солі, перцю, лаврового листа, як годиться. Раки ворушили клешнями, хлопці лякали ними дівчат, а ті завзято вищали. Міські ж, де вони бачили? А коли закипіло, бухнули здобич в окріп. І декотрі з дівчат навіть схлипнули - жалко стало, живі ж. Тарасика рак ухопив за палець, треба сказати, боляче вхопив, і хлопець вирішив йому помститися - прив’язав до ноги мотузочка, щоби примітити, а тоді знайшов у казані та з’їв. До речі, всі їли охоче, навіть ті, що схлипували. Керівник пив пиво, решта теж з пива почали, але потім перейшли на горілочку, консерви повитягали, ковбасу - ну звісно, що з них взяти, з молодих, їм аби ужертися, а на мистецтві, як ото пиво з раками чи фольклор, вони не розуміються геть.
З дороги всі були потомлені, тому повпивалися досить швидко. Дівчата голосно сміялися, хлопці притулялися до них, а згодом вже й розповзатися почали по двоє. Тарасик теж хильнув добряче, з’їв зо п’ять раків, зажував ковбасою, потім ще хильнув і не зчувсь, як лишився біля багаття сам. А помітивши це, здивувався. Де всі поділися? Наче корова язиком злизала, тільки керівник сидів, порпаючись у своїх раках та обклавшись штабелем пляшок. Тарасик озирнувся - нікого, тільки ніч та цикади. Начебто не спав, а дивися, якось всіх прогавив. Він не дуже впевнено підвівся, відчуваючи неприємний тягар у шлунку. Лишатися тут не було рації, тим більше що раки в животі, здається, починали бунтувать. Тарасик ще раз озирнувся і, нікого не побачивши, пробурмотів до керівника:
– Піду я…
Той не зреагував. Тарасик потупцяв на місці, прислухаючись до свого організму, шморгнув носом та почимчикував геть, у той бік, де, на його думку, знаходилося село. Повільно пересував ноги, вдихаючи повними грудьми чисте повітря, але в шлунку робилося все гірше. Та гірше. А Тарасик ішов далі, ішов, ішов, поки стало зовсім кепсько, а тоді… Пробачте за вираз, але що було, то було - він виблював усе, що з’їв та випив. Мабуть, раки надто захмеліли від горілки, звикши за своє довге існування до пива, а може, й сам Тарасик захмелів, бо теж не надто призвичаївся до міцного. Проте зараз же йому полегшало - наче й повітря стало іншим, і ніч змінила колір, головне ж - шлунок звільнився від тягаря. І хоч у горлі лишався капосний присмак, голова пояснішала. Тарасик витерся жмутиком трави й озирнувся навколо себе. Там стояла пітьма - ані вогника, ані звука, ані руху. “Куди ж це я зайшов?” - спитав хлопець сам у себе. І сам собі не зміг відповісти, бо погано орієнтувався у сільській місцевості. Звичайно, треба було діставатися до квартири і лягати спать. Але де ця квартира? В якому боці? Тарасик довго приглядався, сподіваючись знайти дорогу, потім плюнув гіркою слиною і вирішив повертатися до багаття - звідти можна спробувати ще раз. Він обернувся кругом себе й почвалав, обережно переставляючи ноги, бо ще не певен був за їхню поведінку. От наче повз це дерево він проходив… Чи ні?.. Ішов уже довгенько, проте багаття видно не було. Тарасик часто спльовував, щоби позбутися гіркоти в роті, але та не відступала. Хотілося прополоскати горло, а ще - лягти та заснути, щоби завтра зранку прокинутись здоровим, тобто тверезим. Багаття не знаходилось, але він уперто йшов уперед, і зрештою доля посміхнулася йому крізь пітьму - десь далеко забрехав собака. Там було село. Безперечно, там було село, і Тарасик прискорив ходу, наскільки це було можливим у його стані. А собака побріхував, немов навмисне полегшуючи пеленгування. Ось уже зовсім близько. Тарасик зупинився у густому чагарнику. Так, здається, знайшов.
Перед ним у пітьмі стояло село, і жоден вогник у ньому не світився - звісно, спробуй помітити. Правду кажуть, собака - друг людини. Але і його голос скоро замовк, немовби виконавши своє завдання. Село стояло тихе-тихе, просто неживе. “Знайшов, - подумав Тарасик.
– Тепер тільки дійти до клубу, а там хата поруч, там розберуся”. Він зробив іще крок вперед, щоби роздивитись, де той клуб, і тут побачив, що до нього зліва наближаються темні постаті.
Треба сказати, особливим героїзмом Тарасик не відзначався, і хоча був майже певен, що то “наші”, тобто студенти, все одно про всяк випадок відступив у кущі, знаючи на своєму невеличкому, але болючому досвіді, що в пітьмі легко переплутати “наших” з “ненашими”. А постаті наближалися, і скоро стало можливо розрізнити, хто є хто, і скоро вони підійшли вже зовсім близько.