КРАХ

Родригес Альберто

— Завтра після десятої.

— Ні, не годиться. Вона мені потрібна раніше, до пів на десяту, щоб поїхати на роботу. Це можливо?

Чому Альберто так наполягає на своєму? Чи хоче цим щось сказати? «Щоб поїхати на роботу», але… І Густаво згадав, що цього вівторка Альберто мав працювати вдома. Так його інформував Раміро. Що ж означають слова «поїхати на роботу»? Хіба вже…?

— Гаразд, — зважився лейтенант, — але для цього я мушу залишитися сьогодні після роботи. Доведеться вам доплатити.

— Згода, — сказав Альберто. —

Машина мені потрібна. — І Густаво вловив щось у тому «машина мені потрібна».

— Що ж, — згодився він. — Запевняю вас, буде готова… Ой, ледве не забув, замок шухлядки на панелі виявився поламаний, ми його замінили.

— Дуже добре, дякую, — по тону Альберто було ясно, що він зрозумів, про що йдеться.

— Ну то до завтра, сеньйоре, — попрощався лейтенант і поклав трубку. Щось прояснилося. Без сумніву, ЦРУ вступило в контакт з Альберто, і той знав, що телефон його прослуховується. Отже, за Альберто стежать вночі і вдень, і треба бути надзвичайно обережним, виходячи на зв'язок з ним. І водночас усе вказувало на те, що діяти треба швидко.

«Франк тут. Тепер уже маю опору. Як би так влаштувати, щоб усе вийшло на добре», — думав Альберто.

— Стара, принеси мені цигарки, — попросив він жінку.

Жінка повернулася.

— Підійди-но сюди на хвилиночку, — покликав Альберто. З кишені сорочки він витяг записничка.

— Слухаю, — жінка підійшла ближче.

— Сідай, хочу тобі щось сказати, — Альберто написав у книжечці: «Не мовчи і водночас читай те, що я писатиму. За нами стежать, у нас встановлено мікрофони».

Жінка злякано і здивовано кивнула.

— Стара, сьогодні зі мною говорили одні люди.

— Люди? Які люди?.. Ти хочеш сказати…

— Так, я хочу сказати, що сьогодні вони говорили зі мною.

— Що їм треба?

— Деякі відомості. За той час, як я працював на нафтоперегінному, — пояснив він, а сам підсунув дружині книжечку, і вона прочитала: «Тільки не хвилюйся, постарайся вдати, ніби моя новина тебе ошелешила».

— Але ж які дурні, — сказала вона, прочитавши написане, — як вони могли подумати, що ти…

— Вони погрожували мені, — перебив Альберто. — Погрожували сином.

— О ні! — вирвалося їй з грудей. Жах скував тіло. — Хлопчик! Мій хворий син! — Чоловік стис її руку.

— Слухай, стара. Подумай добре, — попросив Альберто, а рука його писала: «Звірся на мене». — Ти розумієш моє становище?

— Т-так, так. Розумію. Так, — вона глибоко зітхнула. — А дитина?

— Я не можу допустити навіть думки про зраду революції. Ти ж знаєш, що це для мене важить.

— Проте, Альберто… А дитина? — Вона поставила це запитання, щоб дати час чоловікові написати, а також дізнатися, що ж усе-таки чекає її сина.

— Не обманюй себе, стара, — сказав Альберто і знову подав написане. — Дитину тримають під наглядом цілодобово. У них агентура в лікарні. Якщо ми спробуємо його забрати, це може призвести… до фатального кінця. Розумієш? —

Поки він говорив, у записній книжці вона прочитала: «Умовляй мене передати потрібну їм інформацію». — Крім того, і за тобою, і за мною стежать. Телефон прослуховується, і хто знає, як ще вони пильнують за нами.

— Що ж ти думаєш робити?

— Не знаю. Тільки зрадити революції я не можу.

«Саме зараз треба вдати, ніби хочу умовити його», — подумала жінка і сказала:

— Але, Альберто, хіба ти не розумієш? Вони ж заб'ють Альбертіко! Зрештою… винятковий випадок… Вони не можуть кваліфікувати це як…

— Замовкни! Не кажи так. Ти ж добре знаєш, що будь-яке співробітництво з тими людьми саме так буде кваліфіковано, — казав Альберто, стискуючи руку дружини, даючи їй зрозуміти, що усе йде як слід. — Хоча, з другого боку… дитина… Не знаю. Не знаю.

— Альберто! Ти завжди виконував свій обов'язок, куди б тебе не послали. Але це особливий випадок. Твої товариші зрозуміють. Син, Альберто. Подумай, йдеться про Альбертіко.

— Так, так. Знаю. Але… Ой, стара, стара. Може, ти, зрештою, маєш рацію. Може, це справді винятковий випадок.

— Саме так, Альберто. Саме так, — наполягала жінка, ввійшовши в роль. — Ти не можеш нічого зробити, мова йде про життя твого сина. Кожен на твоєму місці вчинив би так само. Якби тобі загрожувала небезпека, я б не стала так говорити. Але Альбертіко, він ні в чому не винен.

— А потім, що потім? — запитав Альберто, передаючи жінці новий запис.

— А потім, коли хлопчик буде врятований, ти зможеш піти в посольство і розповісти про все, що сталося, — відповіла жінка, пробігаючи очима запис: «Щоб допомогти нам, прислали Франка. З сином нічого не трапиться».

Слова ці подіяли на неї заспокійливо. Коли на Кубі знають, у якому становищі опинилися вони з Альбертіко, то зроблять усе, щоб не скоїлося нічого лихого.

— Вони вже знатимуть, як з нами вчинити. Разом ми вистоїмо. Ми втрьох.

Альберто зрозумів двозначність її відповіді.

— Правда твоя, стара. В мене нема іншого виходу. Я… я паленію від сорому, але мушу передати потрібну їм інформацію.

— Не турбуйся, побачиш, усе не так безнадійно, як ти гадаєш, — сказала жінка, і обличчя її навіть ледь освітилося тихою довірливою усмішкою. — Адже революція милосердна.

— Нема в мене іншого виходу, — жалібно повторив Альберто.

Жінка кивнула головою. Альберто встав, взяв пальто, схилився над столом і жестом попросив дружину говорити будь-що, поки він писатиме.

— Ти знову йдеш? — здивувалася вона.

— Так. До бібліотеки. Вони наказали мені, щоб я працював далі, як звичайно, до завтра, коли я повинен передати їм інформацію. Ти ж знаєш, що сьогодні бібліотечний день. — Альберто простягнув жінці запис: «Публічна бібліотека — то визначене місце зв'язку на випадок переслідування. В посольстві мусили довести це до відома Франка».