КРАХ

Родригес Альберто

Тіто Гаванець показав на шосе — саме прибув міжміський автобус. Підійшов Кіт, стис руку Освальдо.

— Вже! — вигукнув.

— Що? — запитав доктор Тамайо.

— Дим! — голос Кота урвався. — Дим.

Усіх наче пружиною підкинуло — дивилися в напрямку, куди вказав Кіт: вдалечині помалу ріс чорний широкий стовп диму, немов хотів з'єднати небо з землею.

— Гей! Що то за чорний дим над Гаваною? — запитав голосно хтось на терасі.

Маріо і Хуліо Порруа подивилися туди, куди вказував чоловік, і завмерли, побачивши чорний стовп диму.

Неподалік Данієль розповідав Хрипуну, як

йому подобалися пальми ще з дитинства..

— Поглянь, — прохрипів Хрипун, — поглянь туди.

Данієль обернувся і замовк, побачивши дим. Кіт, обминаючи цікавих, швидко підходив до кожного зі своїх.

— За мною. Час іти. Рушаємо до печери.

На мосту Аренсібія, Лейва і механік стояли, обіпершись об поручні. Мовчки дивилися вниз, у порожнечу.

Відчуття самотності, безпорадності охоплювало людину тут, у центрі споруди. Нервове напруження, яке нагніталося з самого початку операції, страхітлива краса безодні приголомшували.

— Аренсібіє, — порушив Лейва прикре мовчання. Той повернув голову, глянув на нього. — Коли…

Та Лейва не закінчив. Обличчя Аренсібії було страшне — вираз грубої сили спотворив його. Довго стримуване почуття вихлюпнулося назовні.

— Дивіться, — тільки й промовив він.

Обидва обернулися.

Велична, безмежна колона диму здіймалася вгору, розпанахавши обрій по вертикалі.

Аренсібія сперся на поручні.

— Завдали ми їм перцю, Вільяме, ох, і завдали…

Лейва і механік перезирнулися. І раптом Лейва зареготав. Аренсібія сміявся і схлипував:

— Завдали їм перцю, завдали…

На механіка теж напав нервовий сміх. Реготали всі троє. Глянуть один на одного — і знову вибух сміху, чимось схожий на плач.

— Завдали перцю! Боже мій! Рознесли нафтоперегінний. Цілий завод! На друзки.

Розділ другий

SOS ДО ДЕПАРТАМЕНТУ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ

Вівторок, 19 березня.

— Дозвольте?

— Увійдіть.

Двері відчинилися, і лейтенант Густаво Санчес увійшов до кабінету.

— Сідай, — сказав капітан Велосо, вказуючи олівцем на стілець перед столом.

Кабінет був не дуже просторий. Світло-сірий колір стін приємно доповнював гаму більш темного сірого кольору шаф та робочого столу. Кабінет був на розі будинку, і крізь вікна в обох стінах його продував легенький вітерець.

Лейтенант сів і сказав, дивлячись на Велосо:

— Слухаю, капітане.

Антоніо Велосо не можна було дати його віку. Середнього зросту, худий, з тонкими рисами обличчя, гарячий, він виглядав років на десять молодшим за свої тридцять п'ять. Легкі рухи, непосидючість, вміння займатися кількома справами воднораз могли дати привід поверховому спостерігачеві скласти враження про нього як про чоловіка неглибокого, легковажного. Але пильний спостерігач побачив би зрілу і мудру людину. Такого не обкрутиш, не обведеш круг пальця. Велосо, капітан Департаменту державної безпеки, міг приймати точні і швидкі рішення.

— Насамперед, — сказав Велосо, — дозволь привітати тебе з чудовою роботою, проробленою в Пінар дель Ріо. Ці люди завдали нам клопоту. Признаюсь, ми були стривожені, оскільки

гадали, що вони готують вивід агентів, та завдяки тобі…

— Щиро кажучи, — перебив його лейтенант, — на головний слід навів мене Комітет захисту революції. Основні дані теж я отримав з його допомогою. Комітет блискуче провів роботу. Я лише…

— Слухай, Густаве, — сказав Велосо, — ми це вже знаємо. Знаємо також, що ти діяв добре і довів справу до кінця якнайкраще. Крім того, я теж із досвіду знаю, як важко змусити тебе прийняти вітання. Зі свого боку бажаю тобі якнайчастіше їх приймати.

— Дякую, — усміхнувся Густаво. Він був років на два старший за капітана Велосо, та зовні зовсім на нього не схожий. Високий, атлетичної статури, русявий, зі світлими очима, Густаво мало скидався на кубинця.

— В мене є дещо для тебе, — сказав Велосо. — Йдеться про одного нашого торгпреда за кордоном. Ми отримали від нього тривожний сигнал. Схоже, що хтось хоче завербувати його. Спочатку його засипали дарунками, запрошували на коктейлі та прийоми, а останнім часом він помітив, що за ним посилено стежать.

— Таке вже бувало, — сказав лейтенант.

— Так, проте це — особливий випадок. Ми отримали інформацію, що ворог замахнувся на одну з найважливіших галузей нашої економіки — нафтову промисловість. Ми не маємо точних даних, який об'єкт вони обрали, проте усе вказує на те, що це або завод імені Ньїко Лопеса, або завод імені братів Діас. Це треба з'ясувати. Щоб відвернути небезпеку, посилено охорону обох заводів. Там розміщено спеціальні групи.

— Так у чому річ? — запитав лейтенант.

— А в тому, — відповів Велосо, — що наш торгпред добре знає нафтоперегінний завод імені Ньїко Лопеса, бо працював на ньому багато років. То чи не гадаєш, що було б не зайве поберегти цього чоловіка?

— М-м-м, — почулося замість відповіді.

— Ще дещо змусило нас викликати тебе. Бачте, шестирічний син торгпреда зараз тяжко хворий і лежить там у лікарні. Та через два дні після госпіталізації хлопчика чомусь обмежили його відвідання. Батьки вважають, що це має зв'язок зі стеженням. Простіше кажучи, вони підозрюють когось з обслуги.

— А чом же вони не переведіть хлопчика до іншої лікарні?

— Не можуть — хлопчика можна лікувати лише в ортопедичній клініці. До того ж, знаючи, що наші вороги не зупиняються ні перед чим, ми не можемо дозволити діяти дипломатичними каналами, бо це загрожувало б життю дитини. Тут треба шукати інших шляхів.

— Зрозуміло.

— То що скажеш? Справа делікатна. Є три причини, щоб доручити її тобі. Перша — твій досвід. Друга — у тебе готові всі документи, ти ж недавно їздив до цієї країни разом з економістами. Третя — ти друг цього торгпреда.

— Хто ж він? — здивувався лейтенант.

— Альберто Альварес Мартінес, — сказав Велосо.

— Он як, — промовив лейтенант, потираючи коліно. Альберто, його товариш із часів студентського руху проти диктатури Батісти, після революції працював з ним в армійській розвідці. Вони разом відзначилися, викриваючи зрадника Медіну. Альберто діяв за кордоном, Густаво — на Кубі. Альберто на заклик революції покинув роботу в органах безпеки і присвятив себе цілком справі великої ваги — роботі торгового аташе.