Інферно
Шрифт:
Сієнна показала вперед, де на відстані трьохсот ярдів виднілася Порта Романа — старовинна кам’яна брама, що слугувала в’їздом до середньовічної Флоренції.
— Роберте, здається, у нас проблема.
розділ 19
Агент Брюдер стояв у скромній квартирі, намагаючись осмислити побачене.
«Хто тут у біса живе?»
Помешкання було обставлене мізерно й безладно, наче кімната в студентському гуртожитку, мебльована за мінімум коштів.
— Агенте Брюдер? — гукнув із зали один із його підле- і лих. —
Ідучи до зали, Брюдер подумав, чи не затримала, бува, Ленґдона місцева поліція. Командир спецпідрозділу хотів би розв’язати цю кризу «по-домашньому», але втеча Ленґдона не залишила йому жодного іншого вибору, окрім як звернутися до місцевої поліції та влаштувати блок-пости на дорогах. У лабіринті вулиць Флоренції верткий мотоцикл легко уникне зустрічі з мікроавтобусами Брюдера, що через важкі плексигласові вікна та непробивні колеса ставали хоч і невразливими, але неповороткими. Італійська поліція мала репутацію такої, яка неохоче йде на співпрацю з чужинцями, але організація Брюдера мала значний вплив у поліції, консульствах і посольствах. «Коли ми висуваємо вимоги, ніхто не насмілюється ставити запитання».
Брюдер увійшов до невеличкої кімнати, де над розкритим переносним комп’ютером стояв чоловік і друкував у латексних рукавичках.
— Саме цією машиною він скористався, — сказав чоловік. — Через неї він увійшов у свою електронну пошту й здійснив деякі пошуки. Файли й досі зберігаються в кеші.
Брюдер рушив до стола.
— Схоже, це не комп’ютер Ленґдона, — сказав технар. — Він зареєстрований на когось з ініціалами S.C. Невдовзі я матиму повне ім’я.
Поки Брюдер чекав, його увагу привернув стос паперів на столі. Він продивився їх — стара програмка лондонського театру «Глобус» і кілька статей, вирізаних із газет. Що більше Брюдер читав, то більшими ставали його очі.
Узявши папери із собою, він вийшов із кімнати й зателефонував шефові.
— Брюдер на лінії, — сказав він. — Здається, я ідентифікував людину, яка допомагає Ленґдону.
— Хто це? — спитав шеф.
Брюдер повільно випустив із легенів повітря.
— Ви навіть не повірите.
— А за дві милі від того місця Ваєнта мчала геть на своєму мотоциклі BMW, низько пригнувшись до керма. Повз неї, виючи сиренами, проносилися поліцейські машини.
— «Мене зреклися», — подумала вона.
— Зазвичай легенька вібрація чотиритактного двигуна мотоцикла заспокоювала її нерви. Але не сьогодні.
— Ваєнта дванадцять років працювала на Консорціум, піднявшись ієрархічною драбиною від агента прикриття до члена групи стратегічного планування, а потім аж до аген- та-оперативника високого рангу. «Моя кар’єра — це все, що я маю». Агентам-оперативникам доводилося миритися :і життям, сповненим таємничості, частими подорожами й тривалими завданнями, і все це унеможливлювало стосунки поза межами роботи.
— «Явиконувала це завдання цілий рік», — подумала вона, і досі не в змозі повірити, що Начальник міг так різко й грубо натиснути на спусковий гачок і вигнати її.
— Дванадцять місяців Ваєнта контролювала надання послуг і підтримки тому самому клієнту
— Свою функцію Ваєнта виконувала з довершеним професіоналізмом, і все йшло як по маслу.
— Як по маслу... але до вчорашньої ночі.
— І відтоді й емоційний стан Ваєнти, і стан її кар’єри покотилися під укіс.
— «Тепер я — чужа. Я опинилася на протилежному боці».
— Протокол зречення в разі його активації вимагав, щоб агент негайно облишив поточне завдання і якомога швидше покинув «арену». У разі затримки агента Консорціум стверджував, що вперше про нього чує й заперечував будь-який зв’язок із ним. Агенти добре усвідомлювали, що не варто жартувати з цією організацією, бо з перших рук знали про її бентежну здатність маніпулювати реальністю й змінювати її під свої поточні потреби.
— Ваєнта знала лише про два випадки дезавуювання агентів. Дивно, але чомусь вони більше ніколи не траплялися їй на очі. Вона завжди гадала, що їх викликали для офіційного розслідування, а потім звільнили, наказавши більше ніколи не вступати в контакт із працівниками Консорціуму.
— Однак тепер Ваєнта засумнівалася, що саме так воно й було.
— «Ти перебільшуєш, реагуєш надміру емоційно, — заспокоювала вона себе. — Методи Консорціуму є більш елегантними, ніж холоднокровне вбивство».
— Та по спині в неї побігли мурашки.
— Ваєнта інстинктивно кинулася тікати непоміченою з даху готелю тієї ж миті, коли побачила групу Брюдера, і тепер вона усвідомила, що інстинкт, який спонукав її до дії, можливо, врятував їй життя.
— «Тепер ніхто не знає, де я».
— Женучи мотоцикл прямим бульваром Поджіо Імперіале, Ваєнта збагнула, як круто змінили її життя ці кілька останніх годин. Минулої ночі вона непокоїлася про те, щоби зберегти свою роботу. А тепер вона непокоїлася про те, щоби зберегти своє життя.
РОЗДІЛ 20
Колись Флоренцію оточувала міська стіна з головним проходом — кам’яною брамою Порта Романа, збудованою тисяча триста двадцять шостого року. Хоча більшу частину периметра міської стіни зруйнували сотні років тому, Порта Романа збереглася й донині, тож і в наші дні транспортний потік скеровується до міста крізь глибокі аркові тунелі цієї колосальної фортифікації.
Сама брама має п’ятдесят футів заввишки, збудована зі старовинної цегли та каміння, а в її головному проїзді й досі збереглися масивні дерев’яні ворота на прогоничах, завжди зафіксовані в розчиненому положенні, щоби пропускати транспортний потік. Перед воротами шість великих доріг сходяться в одну й перетікають у кільцеву транспортну розв'язку, а над порослою травою розділовою смугою височіє статуя жінки, що виходить із міської брами з велетенським клунком на голові, скульптора Мікеланджело Пістолетто.