Інферно
Шрифт:
Утім, сьогодні Порта Романа є скоріше транспортним кошмаром, аніж історичною пам’яткою, бо істотно вповільнює дорожній рух. Колись тут проводилися контрактові ярмарки, на яких батьки продавали сво'іх дочок у шлюб із розрахунку, часто змушуючи їх танцювати спокусливі танці, аби забезпечити більшу вигоді.
Цього ранку, різко загальмувавши за кількасот ярдів від І Іорта Романа, Сієнна стривожено показала в її бік рукою. Ленґдон, сидячи позаду неї, поглянув уперед — і в нього теж з’явилося відчуття небезпеки. Перед ними простягнулася довга вервечка нерухомих авт, двигуни яких працювали на
«Невже це через нас? — подумав Ленґдон. — Цього не може бути!»
Назустріч їм по проспекту Макіавеллі виїхав спітнілий велосипедист у шортах. Він їхав на велосипеді з напівлежачим сідлом, крутячи педалі поперед себе.
— Cose successo? (Що там відбувається?) — гукнула йому Сієнна.
— Е chi lo sa! (Та хтозна!) — відповів велосипедист зі стривоженою міною на обличчі. — Carabinieri. (Карабінери.) — Із новою силою завертів педалі, наче хотів якомога швидше вшитися геть.
Сієнна обернулася й стривожено поглянула на Ленґдона.
— Блокпост. Військова поліція.
Далеко позаду завили сирени, і Сієнна, крутнувшись на сидінні, подивилася на проспект Макіавеллі; її обличчя перетворилося на маску страху.
«Ми потрапили в пастку», — подумав Ленґдон, роззираючись довкола в пошуках хоч-якогось виїзду — перехресної дороги, парку чи алеї, але побачив лишень приватні будинки ліворуч і високу кам’яну стіну праворуч.
Сирени звучали дедалі гучніше, наближаючись до них.
— Туди! — гукнув Ленґдон, показуючи на покинутий будівельний майданчик за тридцять ярдів попереду них, де за переносною бетономішалкою хоч якось можна було сховатися.
Сієнна дала газу, і трицикл, вискочивши на тротуар, миттю влетів на будівельний майданчик. Вони зупинилися за бетономішалкою й швидко збагнули, що за нею навіть трицикл до пуття не сховати, а самим — і поготів.
— За мною! — сказала Сієнна і кинулася до невеличкого сарайчика для реманенту, що вгніздився посеред кущів під кам’яною стіною.
«Це не сарайчик, — здогадався Ленґдон, — а пересувний туалет».
Коли Сієнна та Ленґдон підбігали до біотуалету для будівельників, то почули, як ззаду наближаються поліцейські машини. Сієнна смикнула ручку дверей, але вони не піддалися, бо були замкнені на масивний замок на ланцюзі. Ленґдон схопив Сієнну за руку, затягнув її за «сарай» і заштовхав до щілини між туалетом та кам’яною стіною. Вони насилу помістилися там удвох, ледь дихаючи, змушені вдихати важке смердюче повітря.
Ленґдон прослизнув слідком за Сієнною саме тієї миті, коли на дорозі з’явився чорний, як вороняче крило, «Суба- ру форестер» із написом «Карабінери» на боці. Авто повільно прокотилося повз їхню схованку.
«Італійська воєнізована поліція, — подумав Ленґдон, не вірячи своїм очам. — А чи мають ці поліцейські наказ стріляти на місці без попередження?»
— Комусь конче потрібно знайти нас, — прошепотіла Сієнна. — І яким чином їм це вдалося?
— GPS? — спитав Ленґдон. — Може, цей проектор має вмонтований пристрій стеження?
Сієнна похитала головою.
— Повір
Ленґдон зі своїм чималеньким тілом насилу поворухнувся, намагаючись зручніше вмоститися в тісному просторі. І його очі опинилися напроти елегантних графіті, виписаних на задній стінці туалету.
«А в італійців виходить краще».
Більшість американських біотуалетів були вкриті примітивними школярськими малюнками, що віддалено нагадували великі цицьки чи пеніси. Але графіті на цьому «закладі» були наче з альбому для етюдів студента мистецького коледжу: людське око, красиво виписана рука, чоловік у профіль та якийсь фантастичний дракон.
— Тут приватна власність псується інакше, аніж в інших частинах Італії, елегантніше, — зауважила Сієнна, вочевидь, прочитавши його думки. — Річ у тім, що за цією кам’яною стіною розташований факультет мистецтв Флорентійського університету.
І наче на підтвердження слів Сієнни поодаль з’явилася група студентів; вони наближалися дрібними кроками, тримаючи під пахвами етюдники. Студенти про щось гомоніли, чиркали запальничками, підкурюючи цигарки,
і висловлювали подив через блокпост біля Порта Романа.
Ленґдон і Сієнна пригнулися, щоби їх не помітили студенти, і тоді Ленґдона несподівано вразила дивна думка: «Напівзакопані грішники з ногами, що стирчать догори».
Можливо, та думка з’явилася в нього через сморід людських випорожнень, а може, через велосипедиста, що вертів ногами, напівлежачи на велосипеді, та яким би не був мотив, Ленґдон умить подумки повернувся до смердючого світу пекельних канав і голих ніг, що стирчали там з-під землі.
Раптом він повернувся до своєї попутниці.
— Сієнно, на тій «Мапі пекла», що ми бачили в тебе у квартирі, голі ноги стирчали з-під землі в десятій канаві, так? На найнижчому з рівнів восьмого кола?
Сієнна здивовано на нього поглянула: мовляв, знайшов час для таких запитань.
— Так, на самому дні.
На якусь частку секунди Ленґдон повернувся до лекції, яку читав у Відні. Він стояв на сцені. Наближаючись до тріумфального фіналу, він продемонстрував публіці гравюру Доре «Геріон» — крилату потвору з отруйним жалючим хвостом, котра жила над восьмим колом.
— Перш ніж зустрітися із сатаною, — сказав Ленґдон, і його низький голос забринів у гучномовцях, — ми мусимо пройти крізь десять канав восьмого кола, у яких зазнають покарання шахраї, тобто особи, винні в скоєнні навмисного злочину.
Ленґдон змінив слайд і показав фрагмент восьмого кола, а потім провів публіку вниз через кожну канаву, одну за одною.
Згори донизу ми маємо спокусників, яких б’ють батогами демони... підлесників, що плавають у людських екскрементах... церковників-заробітчан, наполовину закопаних у землю головою донизу, чиї ноги стирчать догори... чаклунів із головами, повернутими назад... продажних політиків у киплячій смолі... лицемірів у свинцевих мантіях... крадіїв, яких кусають змії... правників-шахра- їв, яких пожирає вогонь... сіячів розбрату, яких розрубують навпіл демони... і насамкінець брехунів, спотворених хворобами до невпізнання. — Ленґдон знову повернувся обличчям до аудиторії.