Обитель героїв
Шрифт:
Келих полегшеного кларету послабив душевні терзання.
– Пудинг? – запропонував власник тратторії, чорнявий хитрун Етьєн Кормило.
Ніхто не вірив, що прізвище в Етьєна справжнє. Вігіла теж не вірила, поки одного разу не зробила довідки за службовими каналами. Виявилося, чиста правда: чорнявий походив із давнього роду Рапунцельських керманичів, від самого Люберета Тяжке Кормило, який провів фрегат «Паладин» крізь рифи й мілини Буйнакця. З'ясувалося також, що старійшини роду піддали Етьєна остракізму за зраду традицій.
Така зрада була Анрі до вподоби: керманичі її цікавили мало, а кормильці – ще й як.
– Ти вб'єш мене, Етьєне. «Дід Кальвадо»?
– Подвійний!
– З
– І горіховою стружкою.
– Гад ти такий. Мерзенний спокусник. Згубник талій. Давай, неси свій пудинг…
– Як подати? На лакованій тарелі? У срібному судку? Палаючий синім полум'ям?
– Притьмом!!!
Віслюк невдоволено крекнув, коли хазяйка після трапези видерлася йому на спину. Довелося натякнути за допомогою п'ят, що праця облагороджує, а час не терпить.
Гіббус зрозумів і заворушив копитами.
Незабаром він мирно об'їдав будяк на узбіччі Фалбальского тракту, біля приватного лабілекторію «Міманс». Тут Анрі затрималася, розшукуючи верховного лабілектора, тобто читця по губах, Ераста Драммона. Колись давно опинившись у «Мімансі» вперше, вігіла була вражена кількістю диваків – корчачи моторошні пики, вони скидалися на людей, одержимих легіонами бісів. Одні розтягали роти до вух, інші стискали їх у «курячу гузку», треті хвилями ганяли по чолу зморшки, четверті качали жовна не тільки на вилицях, а й у найнепідходящіших місцях… Обличчя лабілекторов нагадували посмертні маски вішальників, якими прикрашав стіни майстерні біснуватий живописець Адольф Пельцлер, працюючи над «Оргією безумців».
А какофонія звуків, що їх вони з себе видобували, від скреготу іржавих завісів до мишачого писку? Випадкову людину це могло перелякати на смерть.
Пізніше з'ясувалося, що досвідчений лабілектор не просто стежить за чужою артикуляцією, переводячи побачене в слова. Майстер буквально влазив у шкуру об'єкта, копіюючи міміку, звички, манеру говорити, нарешті, звучання голосу в найдрібніших детялях. Ераст частенько смішив Анрі, гуляючи з нею в юрбі та миттєво підхоплюючи на льоту будь-яку інтонацію, вимову чи акцент. Його мали за свого горяни-малабри з їхнім гортанним клекотом, запальні анхуесці, що акцентують на «о», гаркаві фламбарди, жуаєзи, що говорять у ніс…
Його мали за свого всі.
«Піймавши чушку» – один із найпристойніших виразів на жаргоні губних читців, – чудовий Ераст продовжував диктувати чужі слова, навіть якщо об'єкт повертався до нього спиною. Ні крапельки не маг-телепатор, Ераст угадував думки об'єкта – не текстову конспектуру, а стан, настрій, тональність душі, палітру почуттів. Ось і зараз, отримавши від Анрі заповітний клубочок з копією записів обсервера, він сів, схрестив ноги і заходився змотувати клубок на заговорену шпульку. Риси Драммона, від природи невиразні, спотворилися цілою серією первинних начерків. Так перебирає струни віртуоз-лютняр: перевіряючи настройку, від ряду дисонансних акордів переходячи до пронизливо-журливої теми – і раптом вибухаючи бравурним маршем.
– Германе, час! Я готовий! – скрикнув лабілектор дзвінким тенором і сам собі відповів густим, ледь хрипким баритоном. – Ти завжди готовий, Джеймсе. Не поспішай, настане і твій час…
У присутності Драммона вігіла розуміла, що відчуває звичайна людина, спостерігаючи за пасами мага. Лабілектори були двічі незамінні, коли було потрібно читати по губах одержимців. Одержимий духом часто втрачав голос: губи ворушаться, а слів немає – шипіння та кашель. Губи й ті «жили» невлад, із запізненням. Тут і наставала зоряна година лабілекторів. Іноді Анрі підозрювала в Драммоні прихованого семанта. Вивчаючи
На щастя, лабілектор зазвичай випливав.
– Дзиннь!
Смикаючи ротом, Ераст задзвенів, вибухнув брязкотом сталі – й замовк.
– Я спробую, – кинув він у відповідь на німе запитання вігіли. – Зараз можу сказати одне: вони чогось чекають. І ще: вони – брехуни. Зайди завтра вранці, добре?
Анрі кивнула.
Квапити Ераста – все одно що веліти сонцю зупинитися. Навіть якщо вдасться, нічого путнього не вийде.
Вона ризикувала, залишаючи лабілекторові клубок під особисту відповідальність. За витік інформації можна й клеймо зі щоки втратити. Але серед людей, кому вігіла довіряла без застережень, першим значився верховний лабілектор «Мімансу» Ераст Драммон, метр експромтарної імперсонації.
Замолоду – вуличний мім.
Пам'ятаєте знаменитий номер: «Блазень був злодій…» з величезним годинником, голубами, викраденням хвилин-монеток і сумним паяцом у трико?
Це він.
* * *
Малефік виявився пунктуальним.
Анрі здаля помітила атлетичну постать Мускулюса, що підпирала каштан біля входу в готель. Прагне пошвидше запопасти рідкісну книгу? Чи його цікавлять не тільки «Основи станомантики», а й консультації напористої мантиси? Хотілося б вірити. У всякому разі, він переодягся, не сказати б причепурився. До чепуруна-барона здорованеві-шкідникові – двадцять тисяч ліг під водою пішки, та ба! Куртку змінив на довгополий каптан, обшитий по швах тасьмою, ножиська впхав у черевики з високими клюшами, а за стрічку капелюха застромив пухнасту айстру. Такому й уроки не потрібні: красою вразить і голіруч зачавить.
Кумедний?
Анітрохи.
На мить усе навколо застигло, ставши полотном майстерного художника. Охра, кармін, лимонна жовтизна спалахами розривали залишки темної зелені; скупчення гостроверхих дахів з лускою черепиці випиналося, немов спини драконів; і посеред барвистого світу, раптом – вікно в іншу, чорно-білу реальність. Готель «Обитель героїв». Каштани марно намагалися прикрити, заступити собою наготу будинку, перекреслити квапливими мазками падаючого листя. А під деревами, на межі світів, на рубежі голих до непристойності ідеалів, що зійшлися з яскраву – щою віхолою в безнадійному двобої, застиг самотній страж.
Чекає.
Чого? Кого?!
Подих вітру несе здалеку гіркоту тризни, аромат палаючого листя. Завмирає, гасне в кришталі мотив нетутешнього світлого смутку, пливе над містом тінь, чиє ім'я згубилося в віках…
Мара майнула і зникла.
Малефік поворухнувся, відліплюючись від дерева; рушив назустріч.
– Нічого не знаю і знати не хочу, – заявив він, наче продовжуючи перервану розмову. – Еманації досі не розвіялися. Паскудна справа. І не треба мені розказувати: звідки сморід, що тут сталося… Я – обиватель, у мене від ваших трибунальских секретів печія. Ідемо по сліду, і більше я в ці ігри не граю.