Обитель героїв
Шрифт:
Слід вів за огорожу, у бідний бічний вівтар. На вологому глинистому ґрунті чітко виднілися відбитки коліс і кінських копит. Ланцюжок обривався біля ряду свіжих – чи розкопаних, а потім знову засипаних? – могил. Дубові стовпці в узголів'ях вочевидь не вчорашні. І земля на пухких горбках місцями вкрита дерном.
– Тихий Трибунал дякує вам за неоціненну допомогу, – не треба б так офіційно, але думки зайняті іншим. – Перепрошую, мені необхідно зв'язатися з начальством.
Стоять, не йдуть. Ну й нехай. Переведемо пудреницю в крипто-режим, для дотримання таємниці
Знявши перешкоди, вона зайнялася іміджуванням відбитка, формуючи вектор пошуку. Щоки – товсті, рум'яні, немов за кожним ховалося по величенькому райському яблучку. Очиці потонули в тихому вирі, підморгують хитрими бісенятами… Рідкі брови вицвіли від трудів на благо держави… «Гусячі лапки» у куточках… Ага, ось і тло проявилося.
Месроп знайшовся вдома. Товстун розвалився в кріслі з подушками, блаженно припавши до пузатого, як він сам, келиха. Питво, загалом зелене, віддавало синявою, нагадуючи хвою стривоженої ялинки-бродяги. Від вмісту келиха голова «двох Т» діставав неабияке задоволення, довго качаючи черговий ковток на язиці, тому й до виклику поставився прихильно.
– Є результати, голубонько?
– Є. Поглянь. Вторинна Інкарнатура, частина зовнішня.
Анрі повернула люстерко в бік могил, даючи огляд. Коли вона знову зазирнула в пудреницю, обличчя боса мало такий самий відтінок, як і вміст келиха. Відразу стало зрозуміло, що товстун не спав цілу ніч.
– Вітаю, – насилу вичавив Месроп. – Молодець. Що плануєш далі?
– Потрібен ордер на ексгумацію.
– У вихідний? Це і в будень неабияка тяганина, навіть для нашого відомства. Закони знаєш, не мені тебе вчити.
З тону боса Анрі зрозуміла: є інший вихід.
– Чи й собі старе згадати? – усмішка начальства вийшла гіркою, як цілющий плід дерева хінян. – У інтересах слідства? Моя некроліцензія досі дійсна. Знімай крипто-режим, Мантикоро. Знадобиться чистий канал.
Анрі боязко косувала на малефіка й містрис Форзац. Авантюра починалася корисна, але вона не припускала свідків.
– Хто там? – миттєво оцінив ситуацію товстун.
Мовчки, не знімаючи криптування, вігіла знову повернула пудреницю.
– Радий вас бачити, майстре Андреа! – бос недбалим пасом зламав «хвіртку», відкриваючись малефіку.
– Хотів би відповісти вам тим само, – буркнув похмурий Мускулюс, іронічно піднімаючи капелюха. – На жаль, чесність не дозволяє.
– Ну й даремно. Особисто я ставлюся до вас з незмінною повагою. До речі, моя пропозиція співробітництва залишається в силі. Пані вігіло, повторюю: знімайте крипту в повному обсязі.
Даму з собачкою Месроп проігнорував. Анрі здивувало інше: грізний са-пей раптом присів на задні лапи заскавучав, точніше заскиглив, як мале цуценя. Собака смішно завертів закрученим хвостом. З пащі витік струмок липкої слини, просто на черевичок кам'яної містрис Форзац. Дама жодного зауваження собаці не зробила: стояла над найближчою могилою та мовчала
Лише пальці немилосердно бгали мереживний край мантильї.
Щойно Анрі виконала вимогу начальства, зняла крипту, пудра в службовому артефакті заворушилася. Здійнялася біло-рожева хмарина, закручуючись мініатюрним смерчем – швидше, швидше… Незабаром над пудреницею зависла, шалено обертаючись, опалесцентна булька, набуваючи рис обличчя Месропа Серкіса. Секунда, друга – й ефекторна проекція чемно кивнула обом свідкам. Нижня частина кулі проросла двома долонями, що під «мильною головою» виглядали зовсім моторошно. Долоні потерлися одна об одну, готуючись творити концепт-паси.
– Розверзання могил – видовище не з приємних, – про всяк випадок попередила вігіла.
Попередження стосувалося не так Мускулюса – малефіку до брудного чаклунства не звикати! – як брюнетки. Ще знепритомніє, рятуй її потім… Однак містрис Форзац не зрушила з місця, свердлячи поглядом проекцію Месропа. Здавалося, немає на світі сили, здатної відтягти брюнетку від могили. Собака і далі поводився дивно. Втім, Анрі не мала жодного уявлення, як повинен поводитися са-пей на цвинтарі під час розверзання.
Можливо, саме так – зі скиглінням та скавулінням?
Страхітливі долоні з видимим зусиллям увійшли в якусь щільну масу, що існувала лише в уяві мага. Утворили чашу, зачерпнули рухом гончара, що бере глину для замісу.
Ривок!
– Д'ахр морт хіан! С'епула раст віа н'яґ!
Земля схлипнула, як незайманка під ґвалтівником.
– Ацуґ! Решт ацуґ!
Паруюча тріщина розсікла могилу вздовж, строго навпіл. Земляний пагорб розкрився надкрилками жука-кадаверума. Пухкий ґрунт хвилями відринув у боки, відкриваючи нутро могили. У ніс вдарив запах льоху, забитого зіпсованим їдлом. Вігіла впоралася з нападом нудоти, змусивши себе не відвертатися. Краєм ока вона встигла помітити, що містрис Форзац, заляпана рідким брудом, теж подалася вперед. Малефік, зовні спокійний, як мармуровий надгробок, залишився нерухомий.
Здибивши загривок, захрипів пес.
Картина, що постала перед очима, могла зробити приємність хіба що естетові-стерв'ятникові. Мешканець могили лежав просто так: без труни, без савана. Землисто-синє, одутле обличчя, жорстка щетина на підборідді. Частина плоті на лівій вилиці була відсутня, оголювала жовтаву кістку. Покручені руки в мозолях. На правій бракувало мізинця й останньої фаланги підмізинного. Одяг забруднений землею: роба й полотняні штани.
З холош по-сирітськи стирчали босі стопи.
– Вік біля сорока, простолюд, – мимоволі відзначила вігіла. – Смерть настала… Десь півроку-рік тому…
– Молодець, – похвалила ефекторна проекція, веселково світячись. – Я б сказав, місяців сім-вісім. Мається на увазі перша, чиста смерть. Недавно нашого дружка піднімали, а потім знову поклали спатоньки.
– Зважаючи на зовнішні ознаки, це ніяк не може бути один із квесторів.
– Браво, Мантикоро! – вперше за весь сеанс зв'язку Месроп посміхнувся по-справжньому. – Ану ж бо, для гарантій…