Обитель героїв
Шрифт:
Навряд чи це врятувало б кривого. Оточували бідолаху дуже конкретні добродії з дуже конкретними намірами. Такі від костура не позадкують. Одного юного покидька з розпухлим вухом Анрі впізнала. Це в нього стряпчий відібрав кулю-обсервер у тупику.
А барон, схоже, впізнав не тільки вухатого.
І геть-чисто забув про личину.
– Ти чому не у в'язниці, Місюр… тьху ти, Мішель… Моргель?! Я кого питаю?!
Запитання громом пролунало з вуст здоровила-матроса і застало всю зграю зненацька.
– Зігнали з бана, пливун, – промимрив здоровань, оторопіло розглядаючи нахабного морячка. – В стусани. Ківер задвинув:
Вігіла сподівалася, що барон щось розуміє в цій тарабарщині.
– Ти шо на толчку фрустриш, архетип? – отямився горбоносий красень із сережкою в вусі. – Тони в льожку зі своєю шльондрою! Не, шльондру лиши, а сам тони, із чучалом фетишним…
– Зашибісь. Сундук! Пливун у масть фрустрить. Це ж дране холеро, братва! Лупача сморчки штопанули…
– Не Лупач я!
– Здинь, корч! Штопанули, забанили і внахльост зігнали з бана ні за риб'ячий хрін? Кривий буран хурделить! Не вірю!
– Схрючився Лупач! Сморчкам підмахує!
– Та не Лупач я!
– Так ти ж сам нащас задвинув: сморчки тебе відбанили ні за раз! Валюгу на дишель, не хаврюк ти після цього?!
– А нехай пливун нам булькне: з якого церебра він про Лупатого сурмить?!
– Колись, макрель! На клапті розпанахаєм!
Анрі засумувала. Вона все-таки мантиса, а не бойовий маг; нехай і зі спецпідготовкою. На арешт-семінарах вігілів «точили» під силове захоплення чарівників, а ніяк не вуличних бандитів. Одне діло чужу волшбу спіраллю завертати, інше – своєю волшбою від дрючка відмахуватися. Буває, що дрючок куди моторніший виявляється. Двох-трьох сповиєш, а четвертий з-за рогу, навідліг, упоперек витонченого закляття вульгарним кілком…
Що скажете, ваша світлосте?
Світлість сказала:
– Зир, на худий храп собі ляпцун не відменжуй, лафер! За «пливуна» вкручу на сім румбів під кількою! Захарили, уробороси? Нараз який болт стукне в косяк, нараз і вкручу по самі фейці!
Вігіла покліпала, стулила рота і впала в захват.
– Шкандьор цей, з казнючою ломакою, – продовжив барон, смачно харкнувши під ноги опонентам, схожим зараз на діораму «Ідоли-поганці слухають МаксаШелепугу», – не хаврюк, і не Лупач. Сморчкам крюків перцанув – вєрняк, малцун назаверть! Вам, гофренам, так в сентур не перцанути! Чухом не спряли, шпуцери!
Захопившись обсцентною лексикою, барон дозволив собі зайве. Вся зграя разом, забувши про «хаврюка», потужним гуртом рушила на зайду-грубіяна.
– Це ми гофрени, щогла?
– Ми шпуцери?!
– За форзель тямиш, шо макують?
Наперед вискочив покидьок із полум'яним вухом, рвонув з-за пазухи кістеня:
– Макуй пливуна!
І розкрутивши, вдарив морячка в скроню.
Анрі забарилася втрутитись. Однак личина, накладена на барона, спрацювала краще за всякі захисні чари. Чавунна гирка на ланцюгу зі свистом пройшла крізь голову матроса-ефемера, не заподіявши ніякої шкоди реальному Конрадові, що був значно нижчий за наведений образ. Завершивши політ, гирка вшкварила молодика в багатостраждальне вухо, надовго вивівши з ладу. Вибравши час, кульгавий громило зручніше перехопив костур, і очам відкилося диво: у тіні кривого, що злісно метнулася по стіні, – три руки! Але дивуватися абераціям зору – чи фантазії?! – часу вже не залишилося.
Мантикора вступила в бій.
Сповивати
Аби чого не сталося.
Красень не послухався, перекидаючи ножа з руки в руку. А його останній боєздатний дружок втиснув покручені пальці в отвори кастета – й обидва негідники рушили до барона, обходячи вреднючого матросика з флангів. Не бажаючи ризикувати, Анрі взялася творити «glutinosus captura», інакше «ловчу залипуху», однак на театрі воєнних дій з'явилася нова дійова особа.
Якщо бути точним – дійова морда.
Божевільну мавпочку, що кинулася захищати хазяїна, красень з ножем проігнорував. І даремно! Дістати в живіт мавпячим кулачком, а насправді віслючим копитом – радість сумнівна.
Летів красень сизим соколом, кроків на десять.
А ось чого заорав носом землю власник кастета, і зовсім загадка сфінкса. Від кинутої Анрі «залипухи»? Від спритної підсічки квіза? Від брикливого Гіббуса? Вігіла подумала й вирішила розділити тріумф на трьох. По справедливості.
– Н-на!
– Н-на!
Здавалося б, той самий крик, а яка відчутна різниця… Перший, підступно замахуючись каменюкою, кричав покидьок, якому барон зацідив у коліно. Другий кричав його колега по кульгавості, чесно замахуючись костуром. Чесність виявилася моторнішою, поціливши в самісіньке яблучко.
Є в чоловіків таке хитре яблучко, коли б'єш упоперек горлянки.
Четвірка переможців – враховуючи Гіббуса, який голосно іржав – із задоволенням оглянула поле бою та розсипалася в завіряннях дружби. З боку громила меморандум про наміри виглядав розкішно:
– Файно гофренів відгамселили. Сукцес, кузар! Ну ти ґештальт! Фуц буду, ґештальт! Не впар ти їм, замакували б мене. Я гнилим мазохам супоню: не Лупар я! Не харять! Долю тербанять, делірії… Боргуй я твій заким. Шо задвинеш, все для тебе стиндрю! Штрик даю!
І вдячний костуроносець схрестив пальці, підтверджуючи клятву.
Поки він говорив, Анрі з Конрадом уважно розглядали тінь врятованого. Тінь вихилялася, зухвало ворушила трьома руками, але костур тут був ні до чого. Дуже цікаво. Коли б не поспіхом…
Баронові, либонь, спало на думку те саме.
– Відскочмо, кузар. Хавер є, між так.
Кульгавий кивнув і зашкандибав з «кузарем» до найближчого проходу. Вігіла залишилася в «пентаклі»: почухавши за вухами Гіббуса, який вимагав похвали, вона про всяк випадок «присипала сіллю» лежачих забіяк – щоб не рипались. Оп-ля! А червоновухий покидьок, виявляється, зурочений у три шари. Свіжесенька «Дуля з кмином», віртуозна, з пласким нігтем. Ясно, чого кістеньок хазяїна приголубив. Мерзотник зараз яку капость не вчинить – все йому тричі повернеться.