Обитель героїв

Олди Генри Лайон

– Світло! Темрява!..

Чекаю.

«Уславлений семант Годфрей Хаґґі стверджував, що частка „ом“ означає священний голос, звук, що виник в особливому місці („лос“). Склад „фа“ означає „виголошувати“. Таким чином, „омфалос“ – „місце, де звучить Ом“, центр вібрацій мани, істинна зав'язь пупка особистості, а зовсім не божествений фалос, як вважають розумники з Колегіуму…»

А в балкона – різьблене поруччя.

Низеньке.

…Спека! Тіло горить, думки плутаються. Немає рук, немає ніг, нічого немає – лише судомно пульсує згусток рідкого вогню в животі. Темрява заступає погляд, світло випалює думки. Темрява. Світло. І я.

– Лікаря!

Швидше!

– Магістр! З балкона…

Не треба лікаря. Є інший спосіб, звичний з дитинства. Тільки – навпаки.

Дзвіночки! Веретенця! Торбинки, світлячки… Статуя, фігурки… Струмені, тіні, сяйво, веселка… Кулька… Комірка з бабусями: вони ще прядуть, ще не знають, їм не до мене. Вони не дізнаються. Намотую зверху кокон: нитки, нитки… Сяйво, веселка – все перетворюється на нитки, змотуючись у клубок – міцніший за найміцнішу броню… Тіні, фігурки! Світлячки…

Бабусі нічого не дізнаються.

Крутиться-вертиться кулька.

Омфалос.

CAPUT XV
«От би взяти людинку за якусь частинку і спитати, що ти за одна…»

Дивний сон, що перед кінцем почав скочуватися в кошмар, відвертий, як нагота досвідченої повії, обірвався раптово, немов його відітнули ланцетом медикуса-ампутатора. Перехід до реальності був надто різкий. І реальність ця сподобалася Кон-радові нітрохи не більше за зниклий кошмар: у трепетному сяйві зорі, що скрадається з-за обрію, над ліжком нависла лиховісна постать.

– Стояти! Всевидющий Приказ!

Не роздумуючи, барон просто з ліжка стрибнув на непроханого гостя, але заплутався у ковдрі, що сповила ноги ловчими тенетами, і впав на підлогу, боляче вдарившись коліньми. За мить він скочив, вихоплюючи з-під подушки кинджал, готовий битися…

Та ба, прибулець зник без сліду!

Невже спросоння привиділося? Сором який…

Конрад затамував подих, дослухаючись. Тихий шерех… подих? Звук долинав з-за високої спинки ліжка, прикрашеної парою горлиць у гніздечку. Барон рішуче ступив уперед. Назустріч над безневинними горличками спух здоровенний міхур мороку; праве зап'ястя обер-квізитора здавили м'які лещата, вивертаючи кисть. Рука, здавалося, втрапила в щупальця спрута-судноїда, маленького, ще дитинчати, але не менш небезпечного для плавця-одинака, шукача перлів або русалчиної ікри, аніж дорослий кракен – для корвета чи шхуни. Конрад змахнув лівою, цілячи кулаком, і лиходій одразу відсахнувся, метнувся в дальній куток, величезним павуком збіг по стіні й завис на стелі.

– Я не ворог є! – повідомили згори. – Я є великий друг і добродійник. Не треба мені колоти-рубати-різати. Ви зіпсути мою плащ.

– Пан Тирулега?!

– Так, це мій ім'я. Доброго ранку, ваша світлосте.

Обер-квізитор непоспіхом підійшов ближче, вдивився. Ікер Тирулега власною персоною сидів (висів? Лежав?!) на стелі й не падав. Стопи босих ніг його щільно впечатались у дві збіжні стіни. Спиною старий буквально розпластався по стелі; до крокв прилипли долоні моторошно вивернутих рук, ставши неприродно пласкими й широкими. Не вчепились, не вхопилися, а саме прилипли й розтеклися, як мисочка борошняного клейстеру, вихлюпнутого горе-штукатуром.

– Ви людина, пане Тирулего?

– А у вас є сумнівів? Я образитися до глибина душі.

Це ж треба: жоден м'яз не здригнувся. Завмер, як жаба-ли-пучка, тільки губи ворушаться, коли відповідає… А ні! Он, по долонях брижі пройшли. І закліпав часто.

– Зізнатися, є. Що ви робите в моїй кімнаті? Поясніть, будьте ласкаві! По-людськи.

– Я приносити гора вибачень. За торг… За вторг… За втор-жище. Мені могти злізти?

– Могти, –

буркнув барон.

Треба було, звісно, тримати цього нетопира під стелею, поки не звалиться – у покарання за «вторжище». Але Конрад стомився розмовляти, ганебно задерши голову догори. Крім того, барон не був упевнений, що Тирулега взагалі коли-небудь звалиться. Залишиться висіти, поки не дозволять спуститися. Запросто.

– Я сердечно дякувати.

Старий відліпив від крокв долоні, маятником гойднувся до стіни й плазом, як комаха, збіг униз. По тому звівся на ноги й покірно застиг, усім виглядом випромінюючи привітність. Взявши зі стільця чесучевий халат, обер-квізитор накинув його на плечі, загорнувся. Непристойно приймати візитера в нічній сорочці. А в халаті дангопейської роботи, вишитому сценами подвигів Кращого-з-Людей – ще за першої, нерозчле-нованої інкарнації героя – зовсім інша річ. Хоча тьмяне світло навряд чи дозволить Ікеру Тирулезі поцінувати красу вишивання.

– Сідайте, – барон вказав на стілець, що звільнився. – Я чекаю пояснень.

Сам він присів на край незастеленого ліжка; відклав убік кинджал, підібрав з підлоги ковдру, закутав розбиті під час падіння коліна. Крадькома глянув у дзеркало, що висіло біля дверей, із задоволенням зауважив: Тирулега в дзеркалі відбивається. Значить, не бреше: людина.

– О, так, пояснювати! Із благих наміреніїв поспішати! До вас з'явитися в гость інкубоніс…

– Хто з'явитися в гость?!

– Інкубоніс. Чуже кошмар, – у слові «кошмар» Тирулега зробив сильний наголос на «о». – Я його ловити! Піймати.

– Піймали чужий кошмар?!

«Тільки божевільного в нашій компанії бракувало», – майнуло в голові Конрада.

– Так! Ох, я забути сказав: я є иртабаз каптор… Шйматель? Ловун? Ловитель? Ловець снулів. У п'яте коліно…

– Куди ви є? У яке коліно?!

– У п'яте. Батько, дєдушок, прадєдушок… Ви розуміти?

– Розуміти я…

– Ви добре розуміти? – з сумнівом перепитав Ікер. – Ви не стати різати ножик?

– Не турбуйтеся. Як-небудь зрозумію без різанини.

Уже вкотре барон пожалкував, що в цьому поході його не супроводить Генрієтта Кукіль. По можливості, в одній із ним кімнаті. Щоб у критичних ситуаціях підставити, висловлюючись мовою трубадурів, плече. Воно, звичайно, непристойно, коли пан і пані, не пов'язані узами шлюбу, на світанку виявляються підозріло близько одне від одного. Але, з іншого боку, сприяння Тихого Трибуналу, що не кажи, буває корисним, а істинний дворянин і кавалер ніколи не дозволить собі…

Фон Шмуц суворо обірвав уяву, що розігралася.

І розповідати Тирулезі про свої жалі не став.

* * *

– Ну як? – запитав Мускулюс, дочекавшись, поки дрейгур зникне за поворотом. Схоже, він не надто довіряв заявам профоса про безпеку переговорів. – Коли наших шукати почнемо?

Стомлено зітхнувши, Анрі потерла скроні кінчиками пальців.

– Уже шукаю.

– Успіхи є?

У темних очах малефіка жеврів сумнів.

– Є. Намистина закотилася під ліжко, а це сьома намистина із сьомого комплекту ворожіння на судженого-рядженого. Бірюза з яблучним відтінком приносить перемогу й удачу в справах, прискорює біг коня. Герань у поєднанні з вашим флаконом, пане Терц, – до клопотів, що потребують нашої особистої участі. Там ще побічне тепло домівки, але ним можна знехтувати. Півні на халаті гроса – самотність минає, але бійся сварки. Скандал з начальством попереджає про небезпеку скороспішних висновків. Ходячий небіжчик – до добрих вістей. Якщо він голий чи одягнений частково, прикриваючи сором…