Обитель героїв
Шрифт:
Голоси наблизилися: напевно, горлатого поквапника впустили нарешті у двір.
– Плачу! Вдвічі!
– Тая б із радістю… Немає коників…
– Втричі!
– Та хоч мене сідлайте, ваша милість… Я повезу, рачки…
– Брешеш, негіднику! Он, під накрттям!
Стійла в стайні не вистачило, і частину коней дійсно залишили під накриттям, благо ночі стояли ще теплі.
– Це не мої, ваша милість. Камбар-біз, Конячий Бог свідок – не мої!
– Гей, виродки! За ворітьми лайтеся! Ти ба, занадилися репетувати під вікнами…
Конрад упізнав хрипке каркання Аглаї Вертенни.
На крик баби ні запізнілий скандаліст, ані клієнталь не звернули уваги, сперечаючись на підвищених тонах. «Це вони даремно, – подумалося баронові. – Не буди лихо, поки спить тихо…»
Як у воду дивився.
– …купую!
– …не продаю!..
– …а я купую!..
– …та хоч на колоді скачіть, ваша…
– …ось цю кобилу! Митю!
– Агов, ти! Легіню облізлий! Я до тебе звертаюся, бовдуре. Зачепиш нашу кобилку, задушу. Стули пельку й котися пішки. Втямив?
Переконавшись, що заснути однаково не вдасться, Конрад зітхнув, вибрався з постелі й виглянув у вікно. Надворі панувала глупа ніч. Біля навісу мерехтів смолоскип, а може, лампа, кидаючи тьмяні відсвіти. У них насилу вгадувалися дві невиразні тіні. Роздивитися, чи приїжджий справді «леґінь», до того ж «облізлий» – чи це просто художня фігура мовлення старої пані? – було неможливо.
– Мені вкрай потрібен кінь! Негайно! Я купую…
– Ти що, мамкою причавлений?! Купує він, коцюба… На ринку він…
– Кінь!!!
– А будеш на мене репетувати – горщиком приголублю. Ось, на підвіконні…
– Агов, пані! Не треба – горщиком… Там бегонія, моя улюблена…
– Ніколи мені з вами… Хазяїне, ось гроші…
Бац!
– Ов-в-в… в-вал!.. Ни-и-и… б-бес!
– Забере він… Розігнався. О, тут іще настурція… Яка важка…
– Пані! Дайте настурції спокій!
Поцінувати влучність кривої глухуватої старої, що метає в темряві, немов катапульта, важкі горщики, барон не встиг. З мороку насунувся й виріс, ставши оглушливим, тупіт копит, за огорожею спалахнуло рване полум'я, і в розчинені ворота ввірвалася четвірка вершників, вмить освітивши двір смолоскипами.
– Ось він!
– Попався!
Куди зник клієнталь, зрозуміти було важко. Тільки ляснули десь двері, брязнувши засувом. Зате причина поквапливості нічного візитера відразу стала зрозумілою. І самого гостя було тепер добре видно: сутулий, мало не горбатий коротун у дорожньому плащі, зі шкіряною торбою через плече. Викрадач чужих кобил мовчки позадкував до будинку; у руках його немов з повітря виткалося моторошне знаряддя вбивства, якого обер-квізитор ніколи раніше не зустрічав. Металева ломака з шість ліктів завдовжки, з розбіжним трилопастевим лезом і гострим пробійником на іншому кінці. Алебарда? Протазан? Глефа? Позашлюбний виродок усіх трьох?! Не те, не так…
Сюди б Руді Штернблада!
Коротун хвацько крутнув над головою загадкову зброю і скинув з коня найагресивнішого
– Бовдури! Боягузи! Бийте його, гадюку… Він нашу кобилку крав…
От же ж невгамовна баба!
– Сором вам, добродії! Четверо на одного!
А це вже граф.
– Ага, тут іще горщичок є… З традисканцією…
– Це не гідно шляхетних людей!
Не відволікаючись на крики, вершники діловито спішувалися. Усі в чорному, обличчя закриті півмасками, у світлі смолоскипів масляно поблискують кіраси, вохристі відблиски грають на оголених клинках. Чорні стали півколом, тіснячи самотню постать.
Коли він Устиг схопити шпагу з кинджалом і стрибнути у віконце, Конрад пізніше так і не зумів згадати.
Від приземлення хворий зуб зрадів.
– Припинити! Всевидющий Приказ! Всім залишатися на місцях!
Двоє чорних озирнулися. І мимоволі подалися назад, подалі від босого забіяки в нічній сорочці та ковпаку, з перев'язаною щокою.
– Ти куди, світлосте?! Здурів? Уб'ють!
– Бароне, обережніше!
Зуб палав і сіпав. Конрад ступив до непроханих гостей, змахнувши шпагою, і раптом відчув, як із кожним рухом клинка біль у триклятому зубі відступає. Для проби він виставив кинджал у третю позицію, прикриваючи бік. У яснах заворушився черв'ячок полегшення, згортаючись кільцем. Шпага зробила фінт, другий, окреслила півколо… О, щастя! Фон Шмуц зрозумів, що треба робити, і попереду замаНячів привид спокійного сну без страждань.
Про такий народний засіб обер-квізитор і гадки не мав.
А головне – шарф! Ганебний шарф можна буде зняти…
Ніч завихрилася дзенькотом і брязкотом металу, круговертю тіней і тіл, гарчанням і криками. Барон був грізний. Чорні відступали під шаленим натиском, заважаючи один одному; щасливий обер-квізитор творив дива фехтування, намагаючись прорватися до горбаня, притиснутого до стіни стайні – коли той раптом охнув і лантухом осів на землю. Свою вбивчу зброю він упустив, і та зникла, наче крижинка, кинута в окріп. Майже відразу в радісних чорних, обертаючись, ударила пущена з богатирською силою голобля, збивши з ніг двох. Могутні лаписька схопили Конрада впоперек тулуба, відірвали від землі й потягли геть.
– Утікайте, йолопи! Він вас усіх повбиває! Я його довго не втримаю!
І – баронові на вухо, гарячим шепотом:
– Ну їх, світлосте! Нехай рубають цього злодюгу. Він коня нашого вкрасти хотів…
– Коше! Відпустіть мене негайно! У мене зуб знову розболівся!
Обер-квізитор запекло пручався.
– Не пущу! Нехай ці спершу від'їдуть…
Постраждалі від голоблі вояки, лаючись, підводилися з землі, однак переслідувати барона з гомолюпусом не поспішали. Навпаки, переконавшись, що напівголого безумця тягнуть у будинок, вони, як по команді, обернулися до непритомного горбаня.