Обитель героїв
Шрифт:
Однак Конрад звик розраховувати на гірше.
Спостерігачі навіть не намагалися ховатися – стирчали на виду, і це дуже не подобалося баронові. Отже, відчувають упевненість. Він мимоволі здригнувся, коли поруч виникла точна копія одного з чорних вершників – на вороному жеребці, у вугільному вбранні. Але це, на щастя, був лише Ікер Тирулега. Шори знову красувалися на голові ловця снів, зате його кінь мав можливість дивитися, куди заманеться. Сам Тирулега дивився строго вперед, на дорогу, наче погляд його прив'язали сировою ниткою до певної точки.
– Я вас здивувати, – повідомив він, немов продовжуючи бесіду, перервану хвилину тому. – Я лазити стеля, лазити дерево…
«Носити шори, – подумки продовжив барон. – Ловити сни. Ні, облиште, мене це нітрохи не дивує:
– Ви чути про Раґнар-йок? Я говорити про Раґнарська ущелина?
SPATIUM XVКоротка історія Раґнар-йока, або Життя у двох стінах
«Це трапилося на зорі Часів Сповідимих, коли Овал Небес був ще Гончарним Колом, не сплюснутим тертям об шорсткий бік вічності, а Великий Корж лише днями випав із дірявої торбинки Вічного Мандрівця, щоб зачерствіти й утворити твердінь, названу Квадратом Опори. Принаймні так стверджує „Турель міфів“ за редакцією Вінгеля Майєра у розділі „Творіння: аспекти та нюанси“. Саме тоді мандрівний велетень Пресикаель відчув дивний свербіж на просторах свого монументального тіла. Він почухався, розбурхавши Найвищі Емпіреї, але свербіж тільки посилився. Юний велетень запекло шкріб і дер себе скрізь, де міг дотягтися, а міг він чимало; потім знавіснілий бідолаха зірвав шкуру старого левіафанця, що служила йому одягом – і зі складок шкури випала блоха.
Блоха для велетня і блоха, скажімо, для шевця – це, пані та панове, дві великі різниці. Докучав гігантові підступний чудо-юдир Нефас Єхидний, дитя кровозмісного зв'язку між плітками та істиною, прабатько сонму виплодків і бестій. Одні лише дракони категорично заперечують споріднення з мерзенним Нефасом, і більшість криптозооісториків з ними згодні. Із драконами спробуй не погодься! Вони кого завгодно пересперечають.
Але мова про інше.
Нефас випав зі складок на горілу скоринку Великого Коржа, у районі Раґнар-йока. Хто такий був Раґнар, на честь якого назвали район, і чому він був йок, „Турель міфів“ не повідомляє; довідник же „Епічна сила“ стверджує, що Раґнар – моно-фалічний син Вічного Мандрівця, народжений без матері з укушенного ліктя божества. Втім, велетень найменше цікавився місцевими пам'ятками, а довідника „Епічна сила“ не читав зовсім. Розлючений втечею гадини, Пресикаель заходився молотити кулаком по Раґнар-йоку, намагаючись убити блоху. Від ударів велетня майбутня твердінь ходила ходором, а кора плоскогір'я взялася тріщинами, в одній із яких знайшов притулок дій-шлий Нефас, єхидно скрегочучи жалами.
Тоді схопив Пресикаель кремінний ніж Різун і хотів розсікти ним твердінь, а потім витягнути й розчавити Нефаса. На щастя, лягла тут на плече велетня десниця Вічного Мандрівця – лагідна, але важка. А незабаром і шуйця лягла, для переконливості. Бо побачив Вічний, що твердінь – дім багатьом тварям, і людям у тому числі, і не дозволив він буйному Пресикаелю вчинити різанину на шкоду безневинним створінням. Решту, включаючи наступний діалог Вічного Мандрівця з роздратованим велетнем, дивись у трактаті „Народження світу: випадковість чи диверсія?“ святого Антипія Тирадського.
А плетиво тріщин, що зазміїлися від ударів Пресикаеля, розійшовшись рукавами на південь і північ від Раґнар-йока, збереглося на корі плоскогір'я, поклавши початок Раґнарській ущелині, котра в свою чергу дала притулок племені раґнаритов; самі ж себе раґнарити називали енітимурами або стінолазами».
(Фризій Трандець, «Міфургія без купюр», видання 3-тє, доповнене, з ілюстраціями Бентьєра Балухатого).
«Народ в ущелині осів волелюбний і духом піднесений. Живуть енітимури в стінних аулах, видовбуючи прихисток у камені голіруч і роблячи схил подібним до шматочка сиру. Як я помітив по тривалих спостереженнях, життя у вузькому гірському розломі (глибина п'ять сотень ліктів при ширині від одного до трьох размахів рук) накладає на аборигенів особливий відбиток. Горяни змалечку воліють рухатися по стінах, а не по дну ущелини (туди ще спробуй спустись!), спритністю й моторністю не поступаючись волохатим скорпіонам-цілувальникам. Не тільки долоні й стопи раґнаритів, а й тіла їхні набули згодом
У випадку з вагітними це виглядає особливо пікантно.
Експерт Труфальд Бергер підтверджує: улюблена забавка ді-тей-енітимурят – ганяти наввипередки по стінах ущелини – для малюків не небезпечніша, ніж ходіння підтюпцем по згарищах для атлетів-вуглеходів або свальна чеснота борців на щорічних Приапічних іграх в Антарені».
(Петрок Бабай-син, «За 80 років навколо світу», частина CIV, «Тут вам не рівнини…»).
«Задавнім звичаєм молодий раґнарит, задумавши оженитися та продовжити рід, повинен перед тим надбати власну каверну, інакше кажучи, печеру для житла. Уподобавши місце на стіні ущелини, наречений береться до роботи. Він щільно притискає долоню до скелі, і рука його починає дрібно вібрувати. Ні вапняк, ані туф, ані навіть граніт або базальт такого лоскоту довго не витримують: регочуть, кришаться, відколюються цілими пластами. Майстерність тут полягає в тому, щоб не відколоти завеликий шматок і не звалитися вниз разом з породою, що обсипається.
За роботою нареченого пильно спостерігають свати й родичі нареченої, за таємними ознаками визначаючи чоловічу силу юнака…»
(«Женячка на чужині», щоквартальний вісник).
«Печерний каменелам, доведений до люті й запечений у власному панцирі.
Жульен із грибної мокриці з яйцем дикого куріпета.
В'юн скельний у соусі з черемші з тушкованими стручками деревоподібних бобів.
Суп-пюре із шестилапої скелелазки з цибулею…»
(Меню «Ресторації дядечка Ульріха», розділ «Кухня енітимурів»).
«Під час правління Мідія Завойовника Ухтирське ханство оголосило Раґнар-йок своєю споконвічною територією. На краю плато, неподалік від ущелини, було зведено фортецю Алдан-Ди-бир, резиденцію намісника-бузбаші. Першим же указом бузба-ші обіклав раґнаритів казенним хабаром, а також призначив де-сятинець – особливий податок на кожну добру справу.
Найстаріший з енітимурських аксакалів, вислухавши указ, запитав:
– Га?
Указ зачитали ще раз.
– А навіщо ми плати? – поцікавився аксакал.
– Така воля великого хана!
– А що творити хана-велетеня, якщо ми не плати?
За допомогою камчі аксакалові докладно пояснили, що буде творити „хана“ у такому обурливому випадку. Бузбаші особисто спостерігав за надоумленням, по томо зайшов у неприступну вежу зі слонової кістки, під охорону сотні доблесних мамелюків.
Вранці його у вежі не знайшли.
Відправлені на пошуки намісника воїни доповіли, що в аулі Ц'хе із крайньої каверни вони чули крики ухтирською мовою, але там було зависоко, а тому бузбаші зник безвісти. Ще за три дні знайомий глухар-аксакал приніс листа від намісника, де хабар категорично скасовувався. Він же надвечір приніс і бузбаші. У того був зірваний голос і сам він перебував у глибокій меланхолії…»
(«Старовинні народні перекази», т. 14, стор. 762).
«…крім ряду чеснот, мають енітимури й істотну ваду: вони схильні до агорафобії, тобто боязні відкритого простору. Поза тісними стінами горяни відчувають панічний страх, запаморочення та розлад серцевого міхура. Тому окремих раґнаритів змалечку готують для зносин із зовнішнім світом, змушуючи жити в особливо широких кавернах. З п'яти років їх виводять з ущелини на плато, поступово збільшуючи термін перебування: спершу в найтемніші ночі, потім – при світлі Місяця й зірок, далі в сутінках, і нарешті вдень. Знаряддям допомоги тут є шори, на кшталт кінських, які звужують поле зору подібно до стін рідної ущелини. Навчивши героїв подорожувати в закритих візках і навіть верхи, як останнє випробування селять енітимура в містечку на рівнині, примушуючи жити там від місяця до трьох, і стежачи, щоб не ховався він у чотирьох стінах, а виходив надвір і спілкувався з місцевими жителями.