Обитель героїв
Шрифт:
У відповідь на запитання, навіщо прагнути до бабусиних грудей, якщо сенсу однаково ні в чому немає, брати, як правило, без зайвих слів закасували рукава ряс і лізли битися. Тому співробітникам Всевидющого Приказу рекомендували уникати філософських диспутів із цими здебільшого безневинними диваками. Головне не наступати харизматам на улюблений теологічний мозоль, а екстравагантність – вона інтересам держави не суперечить.
Наблизившись, члени сонму, як по команді, вихопили з-під балахонів різнобарвні бубни і, пританцьовуючи в крейдяній пилюці, ритмічно затягли:
– Харі-харі-ризма-а!
Барон гідно поцінував запопадливість прочан: у безглуздості їхніх дій важко було засумніватися.
– То ви візьмете крепундію? – наполягав пульпідор.
– А чому я?!
– Я знаю, профоси Дозору свято дотримуються конспірації. Але мені ви можете довіритися з чистим серцем.
– Овал Небес! Чого б це я став вам довірятися? І хто вам сказав, що я – профос Дозору?!
– Світ не без добрих людей…
Рене потупився, не бажаючи відкривати імена добрих людей, але барон уже все зрозумів. Випадково підслухана розмова за стіною: «Він у цьому… як його… у Дозорі служить…»
Прислужився рудий, нема чого сказати!
– Вислухайте мене, пане Кугут. Вас ввели в оману. Кош помилився, він такий неуважний, а ви його неправильно зрозуміли, – барон намагався говорити виразно й повільно, наче з нерозумною дитиною. – Якби я був профосом Дозору Сімох…
– Гаразд, можете зберігати інкогніто! – гаряче перебив барона Рене. – Я не наполягаю. Але все одно візьміть крепундію собі. Ви не маєте права відмовитися! Тому що це – Омфалос! Пуп Землі! Святиня Чорно-Білого Майорату!
І горбань переможно витріщився на обер-квізитора.
* * *
У кабінеті, куди грос привів трійцю втікачів, товклося двоє міцненьких, доладно збитих чарівників-близнюків. Зовнішністю вони скоріше нагадували викидайл із шинку або підмайстрів кожум'яки, аніж некромантів і знавців Високої Науки. Ці двійко знову розбудили в пам'яті вігіли розповідь злодія Гвоздила, і вона пильно вдивлялася у братів, запам'ятовуючи на майбутнє. На перший погляд чарівники займались переставлянням лампад на стінних полицях, – безглузде заняття в приміщенні, й без того освітленому цілком достатньо – але, коли Ефраїм жестом відіслав обох і Анрі почала розглядати оздоблення кабінету, вона зрозуміла, що ніякі це не лампади.
На полицях стояло десятків зо два флаконів – фігурно витягнутих у формі надгробного обеліска заввишки як вказівний палець. Навдивовижу прозорі, ледь крижанисті, зроблені з дивного, молочно-блідого скла, флакони були закупорені пробками-світляками. Кожен світляк давав промінець синюватого, неприємно гострого світла, спрямований строго вниз, у центр денця. На місці, куди падав промінь, утворюючи мерехтливий пен-такль, сиділи, скорчившись, крихітні люди – чоловіки й жінки, тужили в крижаних казематах, затуливши руками голови та ввіткнувшись обличчям у коліна.
Синій кілочок невблаганно довбав їхні тільця.
Флакон екранував потоки еманацій, але при первинному огляді ставало зрозуміло: це не големчики, подібні до киселевого «об'єкта», і не гомункули, створені в реторті з живильною кашкою. Пропорції тіл дозволяли стверджувати, що це не макові ельфики з ампутованими
Єдине, що вігіла знала достеменно: поруч із чоловічками вона відчувала незручність, як здорова, сильна людина поруч із каліками. Або живий – поруч із мерцем, покладеним у труну. Причина незручності залишалася загадкою, що пахла запитанням без відповіді.
– Ага… ось ти, мій красунчику! – Ефраїм узяв один із флаконів, поставив на високий мідний поставець і з видимим задоволенням заходився вивчати. – Свіжачок, бодрячок… Пані, чи не будете ви такі люб'язні передати мені комплект скіпок?
Скіпки, зв'язані шовковою ниткою в акуратний пучок, лежали на найближчій полиці. Анрі передала їх гросмейстерові, той витяг найдовшу, запалив, клацнувши пальцями, і застромив перед флаконом у пористий камінчик-підставку. Пробка-світляк, напотужившись, народила крапельку зовнішнього вогню, крапля сповзла по склу зовні, з того боку, де стояла запалена скіпка – так, щоб світло живого полум'я змішалося із синявим промінчиком. З протилежного боку виникла пляма: молочно-бліда, як скло флакона, вона викликала дивні асоціації. Немов флакон, миттю спорожнівши, вивернувся навиворіт і з мерехтінням розмазався по стіні, – а полонений чоловічок перетворився на тінь, невелику, на зріст як справжня людина, чоловік середнього віку.
Тінь забрала руки від голови та втупила погляд перед собою. Раптом засичала від люті – звук простромив Анрі голкою, змусив здригнутися – тінь кинулася вперед, залишаючись на стіні і збільшуючись, наче хотіла дотягтися до людей, і насамперед до ненависного гросмейстера Ефраїма.
– Потримайте! – Фрося скинув на руки вігілі свій халат, залишився зовсім голим, не рахуючи тюбетейки. Рух був такий природний, що Анрі не відразу подумала про пристойність. Тим часом грос запалив ще одну скіпку, кинувши її за ліве плече з замовлянням. Крихітний смолоскип завис у повітрі, тінь сахнулася назад, злякавшись, і поруч з нею утворилася друга тінь – кощавий старий у тюбетейці. Засичавши удвічі голосніше, тінь кинулася на незваного гостя, намагаючись вчепитися в горлянку. Але старець виявився спритнішим: штовхнув тінь коліном у пах, потім підсічкою перекинув і заходився топтати ногами. Найдивовижніше було те, що справжній Ефраїм під час «тіньової» екзекуції не ворушився, не робив жодного руху, лише дихав дедалі важче.
– Брешеш… Я т-тебе вгамую… Ф-ф… Я т-тебе…
Тінь пручалася, двічі підхоплювалася, кидаючись у бій. Старець на стіні демонстрував дива рукопашного бою, – вігіла відчувала, як від справжнього гроса струменить важка аура мани, що кипить у горні безгучних заклять. Було незвично бачити таке відображення метаморфоз мани – у вигляді бійки тіней, брутальної та вульгарної.
Вона поцінувала могутність гросмейстера: кумедний старий виявився із тих, хто зазвичай сміється останнім. Але двобій вочевидь виснажував главу Ради.