Обитель героїв

Олди Генри Лайон

Лише в останні десятиліття раґнарити почали укладати шлюби з людьми із зовнішнього світу. Діти від таких шлюбів, як правило, істотно поступаються корінним горянам у спритності скелелазіння, зате зовсім не схильні до агорафобії…»

(«Нотатки Бальтазара Кременя, медикуса й террографа», т. II.).

CAPUT XVI
«Коня і лань в один фургон впрягла караюча десниця, а подорожньому їзда така ще буде довго сниться…»

– Отже, ви один із послів енітимурів? – уточнив барон.

– Раніше бути, у младості, – сумно відгукнувся Тирулега, поправляючи шори, що збилися набік. – Ухтир-Кайса,

Ла-Ланг, Баданден. Поселення гірський трольх в Ісир-Балмут… У трольх добре, вони гори любити, як ми. Люди вони даремно їсти… іноді. Мене не їсти. Мене подарунки дарувати: слюда, мед, кислий колючка. Тепер старий, давно з Раґнар-йоку не виїжджати. Звичка втрачай. Знову боять… Боятися відкритий місце. Отут лист приходь: до пустун-Санчес лихо близько. їхати треба, а більше немає хто – крім я. Поїхав. Пізнити… Опізнить тільки.

Тирулега похнюпився, ставши схожим на старезного ворона.

– Що ж, дякую за відвертість. Зізнатися, я губився в здогадах: дуже вже ви неординарна особистість… І, знаєте, – барон вирішив відкрити карти: хотілося підбадьорити старого, – якщо мої умовиводи вірні…

– Агов, світлосте! Тут зубар бешкет чинить. Тебе вимагає.

Уміння Коша з'являтися в найбільш непідходящий момент просто вражало. І головне – без тіні лихого наміру! «Планида така», – як казали, було, астрологи, не в змозі ясно витлумачити замудрований гороскоп.

– Перепрошую, пане. Кличуть.

Тирулега мовчки кивнув, гойдаючись у сідлі.

Щойно Конрад порівнявся з фургоном, з-за спини візника боязко визирнув пульпідор, безглуздо крутячи головою – точнісінько гидкий лебідь-вертиший.

– Я вас слухаю, пане Кугут.

– За нами стежать?

– Не хвилюйтеся: вершники зникли, а я їду так, щоб заступити вас, якщо буде потреба.

– Ми під'їжджаємо до рубежів Майорату?

– І Чуриха. Залишилося небагато.

Дорога гадюкою-альбіносом виповзала на вершину крейдяного пагорба. З-під копит летів білий пил, борошном осідаючи на одязі, на полотні фургона, на мордах карликових битюгів. Лівий обурено чхнув, збившись із кроку.

– У такому разі я бажаю переговорити з вами сам-на-сам.

– Пане, ми поспішаємо, і привалу робити не будемо.

– Негайно! Це питання життя і смерті!

– Та кажи, як є, тут усі свої!

Пропозицію рудого Рене проігнорував.

– Це важливо, ваша світлосте! – в горбаня сіпалася ліва повіка. – Поки не пізно…

Барон вагався. Випадковий попутник з самого ранку був схвильований і тепер, здається, зважився вилити душу. Чим? Щиросердим зізнанням? А якщо одкровення «зубаря» гроша ламаного не варті? Конрад потай відзначив, що сумувати за Ген-рієттою Кукіль, бажаючи, щоб вігіла опинилася поблизу, входить у нього в звичку. Накрила б екраном, і конфіденційність забезпечено.

Як там вона, у Чуриху? – мовчить, а могла б надіслати звісточку…

– Ваша світлосте!..

– От же ж кліщ! Учепився до задниці й гризе… – почулося із надр фургона бурчання Аглаї Вертенни. – Ви б поговорили з ним, га? Коли чухні наплете, то в око можна засвітити… Хоч якась розвага…

– Нам не слід затримуватися, пані.

– І не треба. Нехай візьме у ворони плащ із капелюхом…

– У кого візьме?

– У пана Тирулеги!

Перевдягнеться, на коня пересяде – рідна мати не впізнає. Меліть язиками хоч до завтра! Аби тільки я вас, пройдисвітів, нечула…

«Міг би й сам додуматися, – поморщився Конрад, пришпорюючи кобилу. – Перевдягання та конспірація – це ваша іпостась, пане обер-квізитор! Утерла вам носа баба. Сором! А горбань уміє бути переконливим. Сподіваюся, розмова варта всіх цих викрутасів».

Ловець снулів погодився без умов: либонь, уже пожалкував, що сів на коня, і не заперечував проти того, аби проїхати частину шляху в фургоні. Спостерігаючи, як Кош притримує волохатих конячок, барон запізніло зачудувався: рудий чудово впорався з битюжками, і ті відповідали йому любов'ю. Але ж коні бояться перевертнів! Це загальновідомо. Звичайно, згодом їх можна привчити, але щоб отак, відразу…

Переодягання зайняло не більше п'яти хвилин.

Незабаром з фургона виліз Рене в балахоні та капелюсі енітимура, із шорами на голові, видерся на вороного жеребця – і фон Шмуц жестом запросив його від'їхати вперед кроків на тридцять. Мимохідь озирнувшись, Конрад побачив, що Аглая Вертенна не спить у фургоні, як обіцяла, а влаштувалася на передку поруч із гомолюпусом. Руки вредної баби, як завжди, перебували в безперервному русі. Права спритно крутила дивну штуку, схожу на веретено, а ліва жила окремим життям, стискаючись у кулак і знову розтискаючись. Згадалося нічне: «Бийте його, гадюку! Він нашу кобилку вкрав!»

Барон з радістю, не гідною дворянина й кавалера, зрозумів: у разі чого, веретено без промаху полетить у потилицю пульпідора.

– Отже, що ви хотіли мені повідомити?

– Кордон Майорату близько, а вони, поза сумнівом, мене вистежили, – Рене нервово облизав губи. Він намагався огледітися в усі боки, але шори рішуче припинили цю спробу. Обмеженість поля зору нітрохи не заспокоїла Кугута. – Я повинен зараз же передати крепундію представникові Дозору Сімох. Аби уникнути…

– Передати що?!

– Крепундію!

– Ви говорите про медальйон?

– Так! Так!!!

Маленький загін рухався схилом пагорба, і випадковому спостерігачеві могло б здатися здалеку, що жменька мурах дря-пається зрізом важкенької головки бринзи. Втім, випадкових спостерігачів із поетичною уявою катма, а про що думали спостерігачі невипадкові, залишилося загадкою.

* * *

Анрі здивовано дивилася на Терца. З вигляду лжестряпчого можна було запідозрити, що він збирається просити про негайну евтаназію.

– Прошу про поблажливість, ваше чорнокнижництво. Але ризикну взяти під сумнів ваші… Е-е… постулати…

– Сміливіше, друже мій! – підбадьорив його Ефраїм. – Пам'ятайте, ви вже майже член нашої тісної некрообщини! З платнею…

– Дякую за честь. Я щодо м'яса. Ви стверджуєте, що м'ясо ходячий мрець може взяти лише з дозволу… Мого двоюрідного дядька Ляшвіца минулої зими погриз упир з Ходринського цвинтаря. Вухо з'їв, скотина, і півфунта філейних частин. Без солі, щоправда, але за втрати м'яса поручуся. Отож, я з усією відповідальністю заявляю, що дядько добровільно не давав цьому мерзотникові дозволу на вживання в їжу вищезгаданого м'яса. Хіба цей факт не суперечить вашим заявам?