Обитель героїв
Шрифт:
– П-пане… – видихнув Ефраїм, переступаючи з ноги на ногу. – П-пане… малефік… Не б-бажаєте приє… кх-х.. єднатися?.. Кол-ле… го?..
До честі Мускулюса, він не вагався ні миті, керований корпоративною солідарністю. Скинувши халат, – вігіла покірно запропонувала себе як вішак, починаючи звикати, – малефік запалив другу скіпку й кинув за ліве плече, наслідуючи гроса. Відразу ж у сутичку на стіні втрутилася третя тінь: могутня, плечиста, як і всі послідовники «Нихонової школи», що практикують «Велике неробство», виснажливе для адептів інших напрямків. Приклавши злостиву тінь з правої так, що бранець полетів до краю світлової плями, «темний» Мускулюс усіляко, стусанами, копняками й ляпасами, підтримав
– Д-дякую, колего!..
– Немає за що…
– Є… Ви мені д-ду… ж-же доп-помогли…
Зосередившись, вони заходилися вдвох місити лиху тінь, котра, втрачаючи сили, вдавалася до розпачливих спроб кусатися або штрикати ворога пальцем у око. Двічі, кинувшись у ноги, тінь хапала гроса за геніталії, змушуючи малефіка глушити ворога ударом по потилиці – щоразу, після щасливого порятунку, Ефраїм дякував, охкаючи й задихаючись. Анрі помітила, що її теж охоплює збудження: суто тілесне, тваринне. Чималих зусиль коштувало не роздягтися перед чоловіками, начхавши на пристойності, й не кинутись у круговерть тіней – добре, що скіпок у в'язанці не бракувало. Збудження було солодке й соромітне: так у юрбі піддаєшся загальному настроєві, скандуючи заздоровницю переможцю-колесувальнику або кидаючись громити крамниці лихварів.
Якась частина вігіли, важлива, але потайлива, та частина, про яку замислюєшся, лише втративши її, відгукувалася на нечутний заклик: приєднатися! Вплутатися! Вчепитися нігтями!
– Охолоньте! – шепнув із-за спини Фернан Терц. Дихання профоса збилося: схоже, загальний запал не оминув і його, але лжестряпчий поки що боровся із цим. – Спершу добре було б розібратися… Овал Небес, я гублюся в здогадах: хто це?
Змучена тінь забилася в куточок плями і, скорчившись у знайомий спосіб, затулила голову руками. Так бранець сидів раніше, під вістрям синявого промінчика. Пляма загнулася по краях, згортаючись, начебто розкачане тісто під пальцями вмілої господині; скіпки водночас погасли, яскрава крапелька заповзла у пробку…
– Ф-фух! – зітхнув гросмейстер Ефраїм, коли все повернулося до первісної диспозиції: чоловічок у флаконі, люди в кабінеті, на стіні немає нікого й нічого. – Серденько, подайте мій халат… Ага, дякую! Даруйте мою безсоромність, але з ними інакше не можна… Одяг заважає…
– Що це за звір? – поцікавився малефік, витираючи чоло. Очі шкідника налилися кров'ю, в горлянці виразно похрипувало. – Коли ми воювали з тінню, мені здалося…
Грос акуратно промокнув обличчя тюбетейкою.
– А тінь – вона тінь і є, колего! Прошу дуже: «умбра» теслі Єндри Драмбаля, що помер від запою. Ампутована й піддана консервації по смерті носія. Доля, так би мовити, фізичного тіла – звідси невмотивована агресія. Доводиться приборкувати, інакше подальші експерименти, особливо – ступінчаста ампутація, проблематичні.
– Ви жартуєте?
– Анітрохи. Апофеоз генія Чуриха: консервація окремо взятої за горлянку тіні небіжчика.
– Але навіщо?! Вона ж у будь-якому разі згодом розпадеться!
– Не кваптеся з висновками, колего. Можливі варіанти. Власне, для цього нам і потрібні гарний малефік з умілою мантисою. Думаю, ще знадобиться досвідчений семант, але пізніше…
– Ви навчилися препарувати структуру особистості?! – втрутилася Анрі. – Де ж склянки з «іменами»? Ладанки із «сяйвом»?
– Не поспішайте, серденько. Номен і канденція поки що для нас недоступні. В імені надто багато зовнішніх коренів, а сяйво після відльоту душі не піддається тривалій консервації. Надто летке утворення. Але ми з Номочкою і не планували глобального розчленування – для початку нас цілком влаштовувала лише тінь… Колеги, пам'ятаєте, я запитував вас: хто головний ворог дрейгура? І ми з'ясували: пам'ять! Тепер я запитаю ще раз:
– Життя! – хором відгукнулися малефік з вігілою.
Ефраїм зітхнув, випромінюючи всесвітню скорботу.
– Фі, колеги… І ви теж… Нічого подібного!
– То про що ми тоді говоримо? Хто ворог?!
– Смерть!
* * *
– Ви пропонуєте мені взяти на зберігання святиню Майорату?!
Повзуча Благодать! Четвертий день підряд барон нагадував сам собі легендарного Діда Мозаїка, що заповзятливо викладає на куполі храму картину: по водах світового потопу пливе трипалубний ковчег із врятованою від загибелі звіриною! – а прокляття демона Тортураля змушує шедевр щоночі осипатися шматочками смальти, спонукаючи Діда до подальшої праці… Але зараз, хвала небесам, перекладати весь візерунок не було потреби. Підкинуті сюрпризи легко зімкнули краї, вписуючись у зображення.
Конрад відчув під ногами точку опори.
Цього, згідно з ученням Медарха П'яниці, було цілком достатньо, щоб утримати світ від перевертання.
Звісно, за навіженим Рене женуться аж ніяк не через виправлений прикус. Горбань примудрився проникнути в Цитадель і викрасти головну реліквію Ордена Зорі, та ще напередодні квесту! Навіщо? Ну, якщо вірити сказаному, бравий пульпі-дор палко жадає передати «крепундію» в руки Дозору Сімох. Аби вберегли, захистили і, головне, врятували. Бо схожа на зуб, а тому викликає безсумнівне співчуття. Злодій-альтруїст? Герой? Ідіот? Ох, і достобіса вас розвелося навкруги: героїв, злодіїв, ідіотів. «Чекай потрясіння основ», – сказав би мудрий пан Терц. Он чого Рене так хвацько відмахувався ретрактором; занадто хвацько для мандрівного медикуса. Поза сумнівами, лицарі Вечірньої Зорі підуть на будь-які хитрощі, аби тільки повернути святиню. Якщо вони порушили екстериторіальність Майорату, кинувшись навздогін злодієві кінно й оружно… Судячи з того, що за ними стежать, добродії лицарі в курсі, де переховується викрадач. Поки загін рухається в бік Майорату, лжекве-сторів не зачеплять: вони везуть Омафалос у потрібному напрямку.
Але варто звернути з цього шляху…
Барон не плекав ілюзій щодо здатності їхнього строкатого воїнства відбити атаку гвардії в чорних обладунках. Так, надто молоді, так, потішні ідеалісти, але молодь жвава й ідеалісти з бойовим досвідом. Рене ясно дав зрозуміти: вороги мають чисельну перевагу. Майорат під боком, аспіди у разі чого й підмогу можуть покликати, вони такі.
Що робити?
І головне: хто винуватий?!
Обер-квізитор гарячково прикидав варіанти. Заявити на повен голос: ми, мов, квестори сезону, Пуп Землі у нас, гіп-гіп-ура! Отже, квест завершено, і Майорат терміново перефарбовується в кольори свіжого молочка? Не пройде. Хоч тричі назви себе Білим Голубом – обірвуть крильця і втоплять у тихих болотах Тітікурамби. Омфалос підступно викрадений і потрапив до лжеквесторів поза територією суверенного Майорату. Це грубе порушення Заповіту, обман і ошуканство. Лицарі Вечірньої Зорі не визнають, що квест відбувся; більше того, справедливо вирішать, що старики-розбійники змовилися з омфало-крадом…
Повернути лицарям такий любий їхнім серцям Пуп Землі з вибаченнями? Чи встигнемо ми порозумітися, коли на нас налетять гнівні ідеалісти? Навряд чи. Чи погодяться лицарі, ображені в найкращих почуттях, навіть одержавши реліквію, відпустити з миром віроломних святотатців? Сумнівно: помста туманить погляд і розпікає серце…
Викликати обіцяну Месропом підмогу?!
Горбань напружено чекав відповіді, а Конрад ніяк не міг прийняти рішення. Видати себе за профоса Дозору Сімох? Взяти медальйон і… Що далі? Застромити Пуп Землі за пазуху і нишком викинути, коли горбань відвернеться? Сумління потім замучить. Людина за цю цяцьку життям ризикувала…