Пафос

Ешкилев Владимир Львович

— Кращих нищать, залишають нарід без провідників! — констатує Папертюк.

— Але ж ця повість не кабалістична і написана українською, — каже головний редактор. — Тут ніяких ґебрейських конструкцій немає…

— Я намагався, — перебиває його Корват, — створити звичайний текст, який би був позбавлений долі не через морфологічні аберації, як у Хомського, але через змістові особливості. Себто текст, котрий призначений бути спадкоємцем Метаархіву і вбивцею, катом, ґвалтівником, розкрадачем і жертвою цього ж таки Метаархіву, текст-поштар, що принесе на пошту і повідправляє

архівні теки вже померлим адресатам, на обкладинках тек зазначеним. Цей текст-листоноша має подолати невіддільну, зберігальну, зніяковілу, архівну функцію тексту. І, одночасно, він має успадкувати Метаархів. А зробити це теж не в змозі, бо, враховуючи сигнали присутності, сам присутністю аж ніяк не є. Позамежовий мешканець горизонтів буття. Ну не знаю… Не можу вам краще пояснити…

— Як казав Шопенгавер: хто ясно мислить, той ясно формулює, — зауважує Литвин.

«Нажерся б ти атенололу, тоді б я подививсь на твоє ясне мислення… Але ж і лекцію сьогодні (Господи, на все воля Твоя!), напевне, завалю… Клята пігулка». — Корват починає ненавидіти кабінет часопису «Духовне відродження», радянську архітектуру, помідорові присмерки Папертюка, світову філософію, бабу Світлану, немиті вікна, вчення Цуцирлівенка, зашкарублість мови, рахманне передання і бадання і (чомусь особливо конкретно, гостро, до ригачки) кашеміровий піджак Романа Теодоровича. Уголос він каже:

— Даруйте, я все ж таки не Гайдеґер. Папертюк тяжко зітхає, устає з дивана:

— Тра йти працювати. Теперка вже по першій.

Він бере під паху свою дошку. Єрульчак, мугикнувши Щось незрозуміле, займає місце за редакторським столом.

— Каву будеш пити? — питає він Корвата.

— Ні, дякую… За годину маю лекцію в університеті.

— Про що лекція?

— Спецкурс з герменевтики. Тлумачу спудеям таємниці літературних текстів.

— То якраз твоє, — погоджується з існуванням спецкурсу Роман Теодорович. — Ти їм там всім заб'єш баки своїми текстами, метаархівами, призначеннями. У них голови послухають, в твоїх спудеїв… Але ти щось блідий, чоловіче. Серце?

— Не ту піґулку з'їв… — Корват встає. — Ще раз дякую Вам…

— Маєш бігти… Ну то біжи, письмаче, — Роман Теодорович тисне йому руку. — А ми тут з хлопцями ще по каві втиснемо… Втиснемо? — питає він в позацехового партача, котрий підозріло довго долає поріг редакційного кабінету. — Сідай, Павле Івановичу, ще наробишся сьогодні…

— Та маю замовлення, — кволо випручується Папертюк.

— Всього не переробиш, — посміхається Литвин.

— А назву таки зміни! Зміни назву обов'язково! — навздогін Корватові кричить головний редактор.

Друг реввоєнгакера залишає кабінет. Клацає клямка англійського замка.

Литвин витягає з торби пляшку «Банкетної», ставить на стіл.

— Горілочка! — зітхає Папертюк.

— В нас про таких, як оцей Корват, кажуть: суціга, — висловлюється старий Стасьо, відкриваючи пляшку.

— Та хлопець він начебто непоганий, — каже Єрульчак, витягаючи з шафи шкляні стопарики, — але ж… Поначитавсь усякого постмодернізму, собі на згіршення… Але мене, старого писача, словоблудієм не обдурити: від цих його поштарських

байок на циганську версту тхне містифікацією…

7

По дорозі до університету Корват зупиняється біля торгового намету, прикрашеного незвичною механічною іграшкою. Іграшка заведена і працює.

Строкато розфарбований циганкуватий клоун стрибає з верхівки пластмасової вежі на пластмасову ж бруківку. Неоковирне падіння закінчується катастрофічно: руки, ноги, голова і навіть (а, може, то атенололові збочення уяви?) статеві органи ляльки-стрибунця розлітаються біля підніжжя вежі у різні боки. Проходить якась секунда, невидимі магніти (чи щось інше, сховане під пластиком) збирають клоуна у ціле і піднімають на вежу для нового стрибка.

«Якась суїцидальна іграшка!» — дивується Корват. Він підходить до намету. Молода дівчина продає шкільне причандалля: зошити, щоденники, олівці. Корват питає продавця, вказуючи на іграшку:

— То, певне, польський імпорт?

— Румунський.

— А продається?

— Ні. Це в нас — елемент реклами.

— Школярикам подобається?

— Ви щось купувати будете?

— А своїй дитині Ви б таку іграшку купили?

— Якби мала гроші! — дівчина посміхається. Клоун вчергове розлітається на шматки.

Корват відходить від намету і несподівано приймає рішення: він не буде сьогодні читати лекцію про літературний архетип запліднення. До дупи всі безсмертні зародки і письменницькі глюки про містичні зачаття! Сьогодні він прочитає віддавна плекану лекцію про літературне відлуння самогубства. Експромтом виникає академічна назва лекції: «Випадок Зенона: тлумачення суїцидальної оповідальності». На слух назва видається кострубатою, але він вирішує відшліфувати її перед початком пари. Дивиться на годинник.

«Встигаю».

8

Авдиторія університету.

П'ятнадцять хвилин по другій.

Корват розкладає на викладацькому столику пасьянс списаних цитатами різнокольорових аркушів. Блакитні — виписки з часопису «Огляд сучасної психіатрії», рожеві — вибірки з Дерріди, Варта, Стендаля, жовті — з Андруховича, Іздрика, білі — видруки з Інтернету, дбайливо розсортовані Трахом. Мине кілька хвилин, дурнувато зареве пристрій, котрий тут називають «дзвоником», почнеться пара, і слова почнуть випорхувати з аркушів, застрибувати в лектора, а вже з нього — вайлувато стрибати в авдиторію, немов в затерплі пасажири з переповненого автобуса.

До Корвата підходить студентка. Він не пам'ятає її імені. Прізвище, здається, починається літерою «ц» (десь наприкінці залікової відомості). Натомість він пам'ятає, з якої вона групи: ПР-42.

Подвійний чубок звисає на обличчя Ц-ПР-42 лакованими крилами втомленого кажанчика. Футболка кольору бичачої жовчі, курточка і штани з лакованої шкіри, стягнутий масивною пряжкою чорний широкий Саlvin Кlein, круглі окуляри з жовтими шкельцями, мідний саморобний расіfіс на шкіряній поворозці. Тоненькі ніжки з'єднані з громіздкими платформами взуття непереконливими, затягненими у білі шкарпетки, шарнірами.