Пафос
Шрифт:
— В мене, даруйте панство, нехай би як там комусь подобалося, вроджена і прогресуюча алергія на пафосність, — каже Корват.
— Дорогенький, то ж не про патос йдеться. А якщо й про патос, то про його особливий, непартикулярний різновид. У історичній оповідці обов'язково має бути присутній літургійний патос.
— Нарешті сказав те, що треба, — схоплюється старий Литвин. — Але ж за це і люблю тебе, засранця… Кажи, кажи!
— Щоб жив у тій літургії, — червоніє Роман Теодорович, — глибинний дух вікового проростання пшениці, мальв і соняшника на степовому ґрунті. Дух соборного бриніння всіх святих невикуплених невідпомщених зелотських кісток, упокоєних у нашій землі за незліченні
— А в когось є?
— Є! Як би вам в носі від того не крутило, але є! Якраз перед тим, як ти сюди прийшов, ми з хлопцями про це балакали. — Головний редактор виходить з-за столу і відразу заповнює собою увесь простір поміж шафою і шкіряним диваном. — Чи ти чув такий термін: «партенократія»?
Корват чує такий термін вперше.
— Концепцію партенократії розробив мій добрий приятель черкаський мандрований філософ Микола Цуцирлівенко, — пояснює Роман Теодорович. — Він також пише поезії, до речі, що б там не теревенили у тих наших недороблених столицях, зовсім непогані вірші, талановиті… Концепція Миколи є автентичною і, у витоках своїх, сягає прадавніх трипільських традицій степової Аратанії. «Партенократія» — від двох грецьких слів: «кратос», ну це зрозуміло, — влада, і «партенос» — цнотлива дівчина, незайманиця. Партенократія — це сприйнята загалом духовна влада цноти. Вперше вона була упроваджена нашими предками у прадавні часи в партикулярних культах арійських незайманиць…
— Вища касаційна влада весталок у Римі, — додає Литвин.
Корват подумки зауважує, що слово «партикулярність» займає чільне місце в лексиконі головного редактора.
— Вірно, — погоджується зі старим художником здоровань. — А також: святі діви острова Рюґен, давньоукраїнське плем'я амазонок тощо. А тепер, в наші часи, ми повинні заснувати через літературні, мистецькі робітні, через Духовні згромадження — яко паралельну владу — соборну партенократію. Нехай святі відлюдники, філософи сковородинського чину, виносять подіям, справам і достойникам суспільства остаточний моральний вирок. І така влада, з часом, вивищиться понад владу політичну, вироків такої влади будуть боятись навіть наші вороги. От на що ми повинні спрямувати зусилля.
— А цей… Цуциренко, він де теперка мешкає? — питає Папертюк.
— Цуцирлівенко. Кажуть мені, що Микола наче ходить шляхами волхвів. Часто буває у Києві, серед перевірених надійних людей. Він потаєний. Бо вже двічі його хтіли вбити.
— Таку людину?
— Є вороги. Ті, що й завжди були нашими ворогами. — багатозначно відповідає Роман Теодорович.— Востаннє кажуть, він чудом врятувався. Його попередив про небезпеку старенький перебендя…
— Коло тину?
— Ні. У переході між станціями «Золоті ворота» і «Театральна». — обриває розповідь Єрульчак.
— Це вчення Цуцирлівенка є чимось на кшталт неоязичництва? — припускає Корват.
— Неопоганство? — здоровань зневажливо пирхає. — То партикулярні забавки дорослих дітлахів. Книжки пишуть, «даждьбожі біблії» усякі. Мавпують книжну християнську науку. А книжність не притаманна традиціям духовних оберегів північних народів. Книгу ж яко річ попридумували в Єгиптах, на далекому півдні. А наша віра завжди була рухлива і невловима. У вітрах і деревах…
— У рахманному переданні, — додає Литвин.
— Атож, — здоровань ховає Корватів рукопис у шафу.
– .У переданні. А партенократія яко система повинна мати свою драбину вищості. Котрою буде сходити до людей воля вищих
«А в цьому черкаському проекті щось таки є, — вирішує Корват. — Тільки от ми з Джипсі вже на ті драбини залізти не потрапимо. Така собі з нас двох антипартенократична парочка: курва з махону і наскрізний зрадник. Чи може Джипсі ще на якусь дрібну мавку потягне?… Нібито кумедно. Але чомусь не смішно зовсім…»
— А що то таке: рахманний чин? — питає він в Єрульчака.
— То складне поняття, — напружується головний редактор. — Така-от гієрархія арійської обраності…
— Рахманністю називають особливе благо від предків, — допомагає здорованеві Литвин. — У рахманний Великдень річкою люди пускають яєшні шкаралупи з посланнями до предків. А на п'ятдесятий день, на Трійцю, за народним повір'ям, ті шкаралупи припливають до країни предків. До Рахманної землі. Це прадавній звичай, що зберігся, мабуть, з Трипільських часів.
— Щось ми тобі все розповідаємо, — каже Корватові Роман Теодорович, — а ти все не хочеш на те відповідати, про що я питав.
— А про що Ви питали?
— Про твою філософську позицію.
«Моя філософська позиція?» — перепитує подумки Корват. — Cа vа! [16]
— Я хочу створити, — каже він, — текст, позбавлений долі.
— Не зрозуміло, — дрібні бганки вкривають чоло здорованя.
— Можу пояснити детальніше тільки притчевим робом.
— Притчею? — перепитує Папертюк. Червоний і спітнілий, він зачудовано дивиться на Корвата, ніби той виголосить тут і зараз найтаємнішу мантру Майтрейї про виповнення часів.
— Знаменито! — погоджується на притчу Литвин. — Бесіда наздогад була у кімерійські часи переважаючим способом спілкування.
— Та чекайте ж, хлопці! — Роман Теодорович піднімає руку на знак уваги. — Я хочу послухати про знедолений текст.
Корват раптом зауважує, що всі його слухачі менш або більш нетверезі. «Певно під столом багацько порожньої тари», — здогадується він і каже:
— Притчі буде дві. Перша: володар шукає гінця, аби відправити найважливіше для нього послання. Послання призначене найкрасивішій жінці у його володіннях. Зі всіх можливих кандидатів у посланці володар обирає безногого каліку, що ледве пересувається, і саме йому доручає доставку. Друга: один філософ повідомляє іншому суть свого вчення за допомогою поштівки. Перед відправленням він відриває від поштівки шматочок з частиною адреси. Ось так, приблизно, можу пояснити буття знедоленого тексту-невдахи.
Здоровань і старий художник перезираються. Через павзу Литвин:
— Пан Корват, бачу, трохи знається на східних парадоксах. Але… Або притчі невдало підібрані, або ж я не все розумію…
— Якась поплутана китайщина, — погоджується Роман Теодорович.
— А Ви пам'ятаєте Миколу Хомського, котрий жив на розі Бельведерської і Орлика? — питає Литвин Корвата.
— Читав, ще як був студентом, його посмертно видані есеї.
— От він, — старий художник приязно посміхається Аристидові, — теж намагався робити щось подібне до Ваших експериментів. Він вивчав Кабалу і гебрейських містиків — чи навіть сам був з рабинського роду — і створював від'ємну мову, у котрій під сумнів бралось саме значення кожного слова [17]. Прецікава була людина, хоча й не поцінована за життя. Вбили ж його, до речі…