Пафос
Шрифт:
Швидке зниження тиску дратує вестибулярну систему, яка, у свою чергу, підлаштовує Корватові просторовий ілюзіон. Йому ввижається: він сидить біля студенток, а стегно шатенки — на відстані витягнутої руки. Його ледве не поборює спокуса доторкнутись до сірого трилону. Стрьомним гусарським нападом вітер знищує фата моргану близькості, але геометрія скверу залишається порушеною. Пряма перспектива атракційно переплутана із зворотною, вікна далеких будинків насуваються на нього, просотуючись крізь дерева, лави, шахістів. Стара жінка, нахилена у пошуках їстівного над двоногою урною-перевертнем, несподівано збільшується, вивищується над ліхтарями.
Смітникова
— Цзе сян тай! — вголос проказує Корват.
Праматір Помийниць підозріло оглядає його.
Повз неї пробігає кумедними Гномами двійко станисла-вівських художників. Попереду дріботить зменшений зворотною перспективою старий Стасьо Литвин. В руці він жмакає кумедну куцу торбу, подібну до бідойного тлумака сковородинських часів. За ним котиться коротенький гладкий халтурник Папертюк. Товстунець тягне старезну, погризену шашелем дубову дошку, певно здерту з антикварної шафи. Тягне швидко, ніби тікає.
«Помідорові присмерки постійно переслідували позацехового партача Павла Папердюка», — атенололове запаморочення витягає з пам'яті кумедну філологічну вправу з текстом, де всі придумані слова мають починатись літерою «п».
Корват стиха сміється. Праматір Помийниць злякано відстрибує від недовибраної урни.
Дерева стають розмитими, нечіткими. За дірчастим, пропаленим бузковим полум'ям, вісоновим муром тополь Корват бачить цзе сян тай Станиславова. Безсмертний зародок міста-воїна кількох імперій, цегляного вартового сарматських шляхів, самітника і постувальника знаменних Років, оборонця всіх зайд на сіро-жовті ґрунти Королівства Галіції та Лодомерії.
Зародок синьо-червоний, пульсуючий — нутрощі зака-трупленої Корбуцьким мантикори. Корватові здається, що він ковтає збудливий, сирий, сороміцький запах свіжого м'яса. Шахісти сміються і лаються пунктирними звуками. Піщевая молнія підкочується до горла.
Корват закривається від видіння конспектом.
«Якщо воїн хоче віддати борг, — читає він слова китайського містика, — за все добро, йому зроблене, і в нього немає можливості зробити цього щодо конкретної людини, котра колись допомогла йому, він може вкласти свою вдячність в дух. Цього може бути небагато, але завжди досить».
Розпломбовані серцеві м'язи всотують прохолоду. Нова гусениця — чорна, волохата, з білими плямами на голові десантується на аркуш конспекту і повзе текстом: «Природна сутність і життєвість — свинець і живе срібло — єднання розуму і почуттів. Відсутність тіла поза собою є умовою народження безсмертного зародка».
У просторі його споглядання, лівіше від гусениці, з'являється Пепсі.
4
Маршрутний «пежо» затримується.
Пепсі робить крок уперед, виходить із зупинкового, помережаного базарними торбами, натовпу на бруківчастий кордон пішохідної безпеки.
Червона блузка щільно обтягує груди, збільшені та круглясті завдяки хитрому причандаллю бюстгальтера. Чорна міні-спідниця з глибоким розрізом відкриває не зовсім пропорційні — скорше підліткові — ноги. Завдяки цій непропорційності Пепсі здається молодшою від своїх двадцяти трьох. Іноді її сприймають за старшокласницю. Темні окуляри приховують надмірну вирячкуватість очей, волосся недбало зібране у довгий об'ємний хвіст.
Разом із Пепсі на бруківку вистрибує велика
Біля них пригальмовує «форд». Ворона відскакує з верескливим краканням.
— Пепсі! — чує дівчина.
«Тьху! Легкий же на спомин цей Ангелин приятель…» Вголос воня чємно вітається:
— Добридень, Вадиме Борисовичу. Звідки так зранку?
— З Калуша… Тобі до центру? То сідай.
«З Калуша». Для Пепсі Калуш — terrа іncognita. Якесь місто при великому хімічному заводі. З Калуша родом була та фарбована лярва Леся, котра рік тому заразила сифілісом вуграстого шкільного друга. Ще Пепсі пам'ятає калуського письменника Іздрика. Презентація його роману у Станиславові закінчилась для сестер Вергун нічними перегонами між спальнею і туалетом. Роман називався теж прикольно: «Вуйцик». Джипсі тоді дуже цим тішилась. Реготала…
Дореготалась, корово.
Пепсі сідає у «форд». Перед тим, як зачинити двері, показує язика вороні. Та знов обурливо кракає і відлітає.
— Якщо можна, — просить Пепсі, — то довезіть мене до бутіка по вулиці Лесі Українки. Знаєте де це?
— Коло ратуші?
— Ага.
— Ну то я тебе висаджу в тому районі. — Вадим Борисович раптом зауважує, що довгі Пепсині ноги впираються у панель «бардачка». — Тобі ж незручно… Чекай. Я відсуну крісло…
— Дякую, — Пепсі зручно умощується в кріслі і розпускає хвіст. Вона знає, як ефектно виглядає закучерявлена хвиля її волосся на вигинах шкіряного підголовника. Особливо якщо поціновувач знаходиться в іншій машині. Безвідмовний прийом спрацьовує. Поряд з «фордом» пригальмовує ВМW її улюбленого кольору — «металік». Симпатичний молодик за кермом привітно усміхається Пепсі. «Чого ж ти запізнився, красунчику», — Пепсі дарує хлопцеві спартанську посмішку.
— А ти подобаєшся бандитам.
— Чому бандитам? — дивується Пепсі.
— А хто тут ще їздить на ВМW?
— Багато хто.
— Отож, прям тобі кожен другий, — Вадим Борисович повертає до Пепсі клинцювате обличчя.
Сірі насмішкуваті очі. Пепсі дратується.
— Нехай собі будуть бандити. Машина класна. «Не те, що твій облізлий «форд», — подумки додає вона.
— Знайома пісенька: «Мама, я жуліка люблю…»
— То зовсім не моя пісенька.
«Форд» пригальмовує перед світлофором. ВМW відривається і щезає серед кольорових кузовів. «Треба було хоч би номер запам'ятати», — ґанить себе Пепсі.
— Я дзвонив твоєму батькові, — повідомляє Вадим Борисович.
— Він мені казав.
— І про махон теж казав?
Тепер Пепсі впевнена, що з неї насміхаються.
— То ви самі попридумували.
— Дитинко… — Вадим Борисович поблажливо дивиться на неї. Пепсі підтягує до колін сповзлу спідницю. — Мені вже п'ятдесят. Я вже старий для таких фантазій.
— Джипсі чесна дівчина. Вона б ніколи… Вадим Борисович сміється:
— Кликухи у вас обох якісь недоладні. Джипсі!…
Пепсі здається, що попереду знов з'являється сіроста-левий корпус ВМW. Вона мружиться, знімає чорні окуляри. Щодо кликух вона поінформована набагато ширше за цього занудливого вуйка. У її дворі живуть люди з далеко гіршими погонялами, аніж «Джипсі». Наприклад, брати-наркомани, котрі відгукуються на «Снупі» та «Скубі». А це ж питомо, прости Господи, псячі псевда… Ось ВМW «металік». Пепсі запам'ятовує номер.