Обитель героїв
Шрифт:
Самі впораємося!
По ухвалі колегіального рішення зав'язався вчений диспут між двома світилами народної медицини: Аглаєю Вертенною і Кошем. Перемогла баба, дохідливо роз'яснивши опонентові: «Ти, рябий, свого діда лопатою зцілюй! Вашому звірячому братові ікла прорідити – раз плюнуть, а до шляхетної людини тонкий підхід потрібен!» Малой, як не дивно, до аргументів дослухався і майже не образився. А баронові було вже однаково. Нехай роблять, що хочуть. Уморять, то хоч відпочинемо…
Втім, від здорової пропозиції Марії Форзац залишитися в місті, підлікуватися, а потім доганяти загін, Конрад відмовився навідріз. У похід – значить, у
Незабаром пацієнт із внутрішнім здриганням спостерігав, як баба готує настій-полоскун. Аглая стругала в окріп, доставлений радісним Трепчиком, корінь анафеми часткової, кришила сушений лист упокійника, зморщені ягоди костяниці, стебло деруна моченого… Баба виявилася запасливою. При цьому вона не забувала вголос перелічувати компоненти, щоб хворий перейнявся та увірував у чудодійну силу зілля.
– Віра, вона горами рухає… Лобом упреться, натужиться й рухає…
– А це що, бабусю Глашо?
– А це, Кошику, вус могучника!.. В'юн чудесний, від зубів найперший…Стіни ломить…
Конрад потягнув носом і з подивом виявив, що запах від полоскуна йде приємний. Смак він також визнав стерпним, і беззаперечно виконав припис: з півгодини старанно булькав, вселяючи зубові любов до ближнього.
Біль замислився і взяв відгул.
Близько полудня до «Обителі героїв» під'їхав придбаний заздалегідь фургон, запряжений парою карликових битюгів, широкогрудих і кошлатоногих. «Тягтимуть до останнього», – на око визначив барон, обв'язуючи розпухлу щоку теплим шарфом. Пов'язка додавала душевних страждань до страждань тілесних. До своєї зовнішності фон Шмуц ставився трепетно, щоб не сказати ревно, а тут такий пасаж! Дворянин і співробітник Всевидющого Приказу не має права мати вигляд опудала городнього! І капелюх набакир найганебнішим чином…
Конрад страждав.
Мабуть, шолом із забралом сховав би прикрий ґандж, але одна думка про відвідування зброярської крамниці викликала відразу. Перепрошую, пане торговцю, чи немає у вас підходящого забрала, краще у вигляді мавпячої морди… Так, тип шолома значення не має, для нас головне – забрало… Ні, решітка не годиться, надто відкрита…
Від сорому згоріти можна!
Граф тим часом прискіпливо оглянув фургон і видав резюме:
– Цілком надійна конструкція. М'яко кажучи, е-е… без особливого комфорту, але для нашої мети підійде. О, у цього коня затверде копито…
Завчасно найняті тягуни вантажили у фургон поклажу фальш-квесторів. Кош визвався правити, гордовито зайняв місце візника. Битюги косували на рудого й похмуро вростали в камінь бруківки. Аглая Вертенна, відмовившись від допомоги, крекчучи, видерлася на фургон і тепер величезною мишею шаруділа всередині, влаштовуючись зручніше. Решта ще раніше заявили, що поїдуть верхи. Коней взяли напрокат, завдавши купу клопоту доглядачеві казенних стаєнь; з усіх лише Конрад вирушав у дорогу на вірній кобилі, яка страшенно тужила б, якби лишилася в столиці.
Містрис Форзац звеліла осідлати коня чоловічим сідлом, і зараз стояла у дверях готелю, вдягнена «під кавалера». Високі ботфорти зі шпорами, шкіряні лосини, куртка із замші, підперезана широким ременем, фетровий берет-«універсал» – такі носили й чоловіки, й жінки. Манери й поведінка містрис, на погляд Конрада, виказували неабиякий досвід далеких мандрів, можливо, давній і ледь призабутий, але цілком життєздатний. Поруч нудьгував пес, очікувально дивлячись на хазяйку. Псові хотілося, щоб хазяйка перевдяглася
Барон потай поділяв бажання собаки.
Граф із третьої спроби видерся у сідло («О… у мого жеребця зависокі стремена!»); жеребець форкнув, але в цілому сприйняв Ернеста Рівердейла прихильно.
Останнім з «Обителі героїв» вибрався Ікер Тирулега. Глянувши на нього, барон не стримався і гмикнув. Як і раніше, одягнений у вбрання вугільного кольору, чудернацький пан Тирулега на додачу начепив на себе… кінські шори! З огляду на крислатий капелюх, низько насунутий на ніс, і піднятий комір плаща, складалося враження, що від Чорної половини готелю відділилася фортечна вежа в мініатюрі, з вузькою бійницею нагорі. Що при цьому бачить двоюрідний дідусь злодія Санчеса, залишалося загадкою. Проте, щось він все-таки бачив, бо відразу рушив до вороного скакуна («Стильно!» – оцінив барон) і невідомо як опинився в сідлі.
Немов чорнильна ляпка розтеклася по боці тварини, щоб нагорі оформитися в людську постать. Тирулега дивився строго вперед, не поворухнувшись. Коня він тримав не за вузду, а за гриву, точніше, за холку, двома пальцями.
– В дорогу, пані та панове? – запитав граф. І, не чекаючи відповіді на своє, по суті, риторичне запитання, підбив підсумок зборам:
– Нехай благословить нас Вічний Мандрівець!
Літній аристократ притримав жеребця, даючи фон Шмуцу можливість проїхати вперед і очолити маленький загін. Ну що ж, коли граф сам пропонує… Конрад озирнувся на супутників, підбадьорливо махнув рукою і пустив кобилу ступою. Кош Малой хльоснув віжками незворушних битюгів. Скрипнули колеса: фургон рушив з місця.
Квест почався.
Біля входу в «Обитель героїв», не соромлячись сліз, плакав Трепчик-молодший. Важко сказати, від горя чи радості, але батистова хустка хазяїна готелю промокла наскрізь.
* * *
– Я завжди поважав Тихий Трибунал! – з притиском мовив Ефраїм Клофелінг, трусонувши сивими кучерями. – Завжди!
Про всяк випадок він обвів присутніх поглядом: чи хто бува не заперечуватиме? Чи не заявить, що гросмейстер Найвищої Ради некромантів Чуриха чхати хотів на трибунали населеного світу, і тихі й гучні, гуртом і в роздріб? Що безсонними ночами рве на клапті й спалює в каміні прапор із дзвоном та змією – знамено королівської служби розслідування злочинів, скоєних із обтяжуючим застосуванням магії? Що складає у віршах і прозі непристойні додатки до легенди про виникнення Тихого Трибуналу?!
Легенду Анрі свого часу вчила напам'ять.
Якийсь маг-злочинець утікав від мага-месника, сховавшись під без'язиким дзвоном дзвіниці Благого Матта, у надії, що громада металу врятує його від розплати. Месник, наздогнавши жертву, в подобі гримучого змія тричі обернувся навколо дзвона та облизував його доти, поки дзвін не розпікся, а втікач не перетворився на печеню. Потім змій знову став людиною, пристав на службу Реттійській короні і з благословення його величності Ро-бура Завойовника заснував Трибунал – Тихий, як дзвін без язика, і невідворотний, як зміїна помста. Вражаюча історія. Правда, за однією з неофіційних версій усі троє – месник, злочинець і король Робур – були коханцями, а злочин зводився до зради другого першому і третьому з прекрасною Козеттою де Резетт, дочкою Ісидора Драного, зачарованою за допомогою заклятого «Вінка сонетів». Дивовижні шляхи історії – імена магів забулися, згинувши у мороці століть, а ім'я красуні збереглося достеменно!