Острови Халдеї
Шрифт:
Через деякий час, ми вийшли поруч із довгою долиною, з синім озером, що звивалося через неї. У озері були острови, кожне з яких мало власний маленький ліс. Коли ми дивилися, злива дощу пливла через кінець озера, як білий привід хмари. Це було настільки гарно, що я почала слухати. І, звичайно, нитка пісні йшла віддалено звідкись.
– Вони дійснопотребують бардів, щоб робити це місце гарнішим? – сказав Ого.
– Звичайно потребують, - відповів йому Лу-Лоуз .
– Наприкінці озера йде видобуток корисних копалин та розробка кар’єрів. Найнепривабливіші.
–
– Необхідне зло, - сказав Лу-Лоуз, не усвідомивши, що Івар насміхається з нього. – Галліс огидне місце. Скрізь гори. Майже жодної рівнини. Тут поверни направо.
Поворот привів нас до підніжжя гори і тоді вивів над ще однією долиною. Ця була широка та пласка та зелена із довгою білою будівлею десь посередині, де скупчилися люди у бардівському синьому.
– Це місце пласке, - сказав Івар. – Воно тобі більше подобається?
Лу-Лоуз зітхнув.
– Не зовсім. Земля взимку стає болотом. Вітри тут гуляють та ріжуть, як ножі.
– Але зараз тут сухо, - сказав Івар, - і лише легкий вітерець.
– Людина може підхопити смерть, стоячи тут у дощ, - похмуро відповів Лу-Лоуз. – Вони співають будь-якої погоди. Постав візок на траві тут. Ми повинні зачекати, безсумнівно, це займе години.
– Чоловік з Баллікеррі, - раптово сказав Грін Грінт
Фінн посміхнувся, коли візок поїхав, вдаряючись, через дерн.
– Чоловік з Баллікеррі, - сказав він Ого та мені, - кажуть, ніколи не був щасливим, хіба лише нещасним та навіть тоді він був незадоволений.
Ого розсміявся. Я намагалася, але раптом була змушена боротися із сильною тугою за домом. Навкруги росли високі кущі дроку і запах їхніх квітів, здається, вдарили мене у серце. Я так тужила за Скарром і за запахом дроку, що могла заплакати. Лу-Лоуз направив Івара, щоб той поставив візок біля великої купи декількох дроків. Наступну годину, чи біля того, запах, здавалося, заповнював мій розум, допоки я не могла думати, майже, ні про що інше.
Тим часом, нижче в долині, задзвонив дзвін з білої будівлі. Було три срібних дзвони і тоді, коли звук заблимав у тишу, люди юрбою вийшли з білої будівлі. Деякі збилися у групи, великі та маленькі. Біля половини було у бардівському синьому. Інші носили блідий синьо-зелений. Ще інші були одягнені у одяг всіх кольорів і вони спокійно розпорошилися по краях зеленого простору, як глядачі. Коли всі зайняли місця, священики, у сірому, вийшли з будівлі урочистою ходою. Вони зупинилися біля першої групи. Один з священників махнув і група вибухнула піснею.
Вони звучали досить гарно, у гармонії, п’ятдесят, чи біля того, голосів, але, коли священики рушили до іншої групи і вони заспівали ту ж саму пісню, я почала втрачати інтерес. На четвертій групі, я намагалася не зівати.
– Скажи цим людям припинити цей шум, - сказала Тітонька Бек. – Через них у мене головний біль.
Мое повинна була відчувати те саме. Коли п’ята група почала пісню, вона підняла голову та видала міцне:
– І- писк*– хва!
__________________________________________
* Нажаль, не можу сказати чи Мое дійсно казала
Пісня зупинилася. Всі внизу, у полі, повернулися подивитися на нас.
– І-крик-хва! – продовжувала Мое, голосніше ніж будь-коли.
– Заради любові богів, зупиніть її! – сказав Лу-Лоуз. – О, я знав, що ви збираєтеся збентежити мене. Такий нечестивий гам!
Ого стрибнув у візок, схопив торбу з їжею Мое та запхав на її морду. Це її зупинило. Група знову почала пісню, але не дуже добре. Були вихлясті звуки, неначе деякі співаки боролися зі сміхом. Священики перейшли до іншої групи, виглядаючи суворо.
Було ще вісім груп. Мое їла та через це була тиха, але Тітонька Бек – ні. Вона закрила вуха руками та казала:
– Ти підеш і зупиниш їх, - знову та знову.
Лу-Лоуз продовжував казати:
– Жінко, ти зараз утихомиришся! – допоки мені не закортіло стукнути їх обох.
Тоді виявилося, що інша частина програми, це самотні співаки. Чоловік у бардівському синьому виступив уперед, із маленькою арфою у руці. Він співав довго та солодко і наприкінці глядачі аплодували. Здається, тепер їм це було дозволено. Після нього вийшла дівчина у блідому зелено-синьому, яка співала навіть довше, але не настільки солодко, і їй також аплодували.
– Чого це вони думають, що задоволені? – голосно сказала Тітонька Бек. – Вона звучить як іржава дверна петля.
– О, тихо, - благав її Лу-Лоуз. – Це мука для мене, жінко.
Мое знову почала виказувати ознаки невгамовності. Ми зуміли примусити її мовчати протягом виступу ще чотирьох співаків, але насправді її турбували аплодисменти. Коли уперед виступила сьома співачка, я озирнулася, де Грін Гріт. Радше до мого здивування, він всівся на Оговому плечі і вигнувся, щоб тихо наспівувати у обличчя Ого.
– Грін Гріт, - сказала я, - чи не мігби ти бути настільки добрим, щоб змусити Мое мовчати?
Грін Гріт вигнувся у інший бік, щоб глянути на мене одним зі своїх мудрих, хитрих поглядів.
– Можна зробити, - сказав він. Він перенісся на спину Мое, залишаючи велику зелену пір’їну у волоссі Ого. Мое підстрибнула, коли відчула птаха на своїй спині та закинула голову. – Тиша, - сказав їй Грін Гріт. – Їж свій обід, їж свій обід. – І Мое їла, до мого полегшення, якраз коли сьома співачка почала свою пісню.
Це зайняло лише секунди, щоб навіть Тітонька Бек зрозуміла, що ця пані була неперевершеною. Пісня підносилася, чиста як мелодія срібного дзвону, і тонула, і піднімалася знову, як вимагали слова, наче політ найславетнішої пташки, яку можна уявити.
– Набагато приємніше, - голосно сказала Тітонька Бек. Я навіть можу чути слова.
– Ш-ш!, - сказали усі ми, включаючи Грін Гріта.
Пісня линула далі. Я почувалася більше ніж трохи заздрісною. Я ніколи в житті не була здатна утримувати мелодію. Івар сміявся наді мною, коли я намагалася. Ще гіршим було те, що співачка була юна та світловолоса та струнка та – наскільки я могла судити з цієї відстані – безсумнівно гарна. Я зітхнула.