Острови Халдеї
Шрифт:
– Добре, - сказав Івар. – Нарешті. Я все просив і просив.
Тітонька Бек всілася, із пустим поглядом, що тепер постійно із нею траплялося. Я була розчарована. Якусь мить, я гадала, що вона стала сама собою. Але ні.
Я підійшла та поклала обидві руки на стіл Оуена.
– Як довго буде йти ваше послання до Праведного Верховного Священика Гронна? – запитала я його.
– Тихо, сказав він. – Я зараз пишу його. Посланник буде у нього близько опівночі. Я маю отримати його відповідь вранці.
–
– Звичайно, - сказав він. – А тепер скажи мені, цей птах. Ваш монах називає його Грін Гріт. Чому це?
– Тому що це його ім’я, - сказала я.
Праведний Оуен знизав плечима та писав.
– Я завжди чув, - мурмотів він, коли писав, - що Грін Гріт був великим духом Берніки. Володар Заходу. Це так само погано, як коли люди називають їхніх ящірок Драконледі, якщо ти мене спитаєш.
Він промокнув листа, склав його та віддав одному з охоронців.
– Дістанься якнайшвидше, - сказав він, - і переконайся, що добре пояснив, що ми потребуємо відповідь на ранок.
– Дякую, - сказала я.
Дивлячись назад, я розумію, що вони ставилися до нас не дуже погано. Просто мені не подобався Праведний Оуен і, незабаром, мені, навіть ще більше, не подобався Лу-Лоуз. Праведний Оуен пішов, після того як передав охоронцю послання, і ми більше не бачили його. Але Лу-Лоуз залишався із нами весь час. Очевидно, йому сказали наглядати за нами, і він весь час зітхав, так, ніби ми були справжнім тягарем.
– Що вони думають, ми можемо зробити? – сердито шепотів мені Івар. – Зникнемо із їхніми цінностями?
– Якими цінностями? – сказала я, озираючись навкруги у голій кам’яній кімнаті. Ми так і не дізналися відповіді, але, як я сказала, до нас ставилися непогано. Вечерю принесли у кімнату і це було дійсно смачна тушкована риба. У ній були смаки, які я ніколи не зустрічала.
В той час, як я змушувала Тітоньку Бек їсти, Ого сказав Лу-Лоузу:
– Що це за чудові приправи? Я пам’ятаю щось схоже з Логри.
Лу-Лоуз зітхнув.
– Трави, - сказав він. – Я ненавиджу їх. Вони зростають на півдні, де вирощують виноградні лози та оливки та інше. Хотів би, щоб їх ніколи не знаходили.
Лу-Лоуз був весь час такий. Нещасний. Ніщо його не радувало. До часу йти спати, я дійсно була пригнічена. Я не бачила нашу місію успішною. Я не бачила, яким чином Тітонька Бек може видужати.
– Зніми свої панчохи, Бек! – кричала я на неї, і вбачала, що так і буду кричати на неї решту нашого із нею життя.
Зранку було так само. Я викрикувала мою тітку у її одяг і ми пішли назад до голої кам’яної кімнати, де знайшли Лу-Лоуза, який кривився, коли пив щось
– Верховному Праведному Гронну потрібно побачити вас. Лише боги знають чому. Я маю відвезти вас до змагань зі Співів, одразу ж як ви поснідаєте. За мої гріхи.
– Ти дуже грішний? – запитав Ого, вдаючи невинність. Івар намагався не розсміятися.
Перш ніж Лу-Лоуз зміг відповісти, Тітонька Бек сказала:
– Де моя вівсянка? Я не можу починати день із хліба.
– А, - сказав Лу-Лоуз. – Якби я знав де знайти вівсянку на Галлісі, я був би щасливою людиною, моя добра жінко.
– Ні, дійсно? Щасливою людиною? – сказав Івар.
Лу-Лоуз зробив вигляд, що не почув.
– Хліб, - сказав він, - ось, що ми їмо тут, жінко. Звичайно, він черствий, але це те, що тут є.
– Їж це, Бек, - сказала я.
– Ти будеш голодна, якщо не з’їси.
– Тоді мені потрібне масло, - сказала моя тітка. – Та мед.
В цю мить увійшов Фінн, із Грін Грітом на плечі.
– Грін Гріт з’їсть твій хліб, - сказав він. – На кухні немає жодної їжі для нього. Навіть горіхів. А ти знаєш, - запитав він у Лу-Лоуза, - що якійсь величезний звір заліз вночі на кухню та з’їв тушковану рибу в казані?
“Плаг-Аглі”, подумала я. “Ой!”
Лу-Лоуз зітхнув.
– Це не моя справа, - сказав він, - критикувати богів, якщо вони захотіли усунути рибу з нашого сніданку…
– Де моє масло? – сказала Тітонька Бек.
– Звір також з’їв і все масло? – запитав Ого.
– Масла завжди не вистачає, - почав похмуро Лу-Лоуз. – Я не їв масло з… - його перервав сердитий погляд служника, який прибув із чашею олії – оливкової олії, сказав він мені – щоб змочувати у ній хліб. Це було так само добре. Івар подавився, намагаючись не розсміятися, з Лу-Лоуз, який постійно стогнав, і Ого був змушений постукати по його спині. Мені також стало би так погано, якби я заклопотано не намочувала хліб Тітоньки Бек і намагалася вмовити її, що це так саме добре, як і вівсянка. Вона трохи поїла. Те що вона залишила, з ентузіазмом склював Грін Гріт.
Через півгодини ми йшли по дорозі. Мое виглядала не гірше, після ночі у приміщенні для вартування і йшла швидко, із бажанням. Івар управляв. Лу-Лоуз сидів позаду, перегинаючись через Іварове плече, вказуючи йому шлях. Тітонька Бек сиділа прямо, позаду Лу-Лоуза, а решта нас йшла пішки. Це був чудовий, теплий, освітлений сонцем день і ми йшли маршрутом, де водоспади іскрилися унизу під величними деревами. Я почувалася майже бадьорою, незважаючи на те, що ми збиралися зустрітися із кимось, хто очевидно був важливим священиком.