Острови Халдеї
Шрифт:
– Івар, - пробурмотів він своєму брату, - ти та Бек та Ейлін слідуйте за мною, ясно?
Ми пішли за ним через поміст та вийшли через двері позаду. Там Донал повів нас по спіралеподібному шляху через приватні коридори, про які я не знала, і нарешті нагору кривим сходовим пролітом, до важких дверей.
– Я оголосив, що Бек та Ейлін пішли додому, - зауважив він через плече, коли постукав у двері.
– А чому, прошу? – пробурмотіла моя тітка, але не очікуючи відповіді. Гадаю вона лише подала голос, щоб показати роздратування від того, що Донал так спокійно організував її пересування. Наша родина звикла приходити та уходити на свій
Двері відчинилися кимось у одязі супровідників Верховного Короля, який відступив та ввів нас усередину без жодного слова. Кімната була з тих, які я раніше не бачила, із великим вікном, яке мало б давати широку панораму південної сторони, із видом на море, але не давала через туман. На ту мить, туман трохи порідів та відкривав червоний захід сонця, роблячи світло досить збаламученим, оскільки кімната була освітлена високою лампою та багатьма свічками.
Верховний Король сидів із Королем Кенігом, який був праворуч, та Королевою Мевенне, яка була ліворуч. Ще два супровідника стояли позаду, але я ледь глянула на них. Іншими людьми у кімнаті були старий Вчитель та Кілканнонський Священик. Моє серце почало гриміти у мене у вухах, коли я зрозуміла, що тут мають відбуватися великі справи, тому що Донал та Священик зібралися разом у маленькій кімнаті.
Глава 3.
Івар був здивований так само, як я.
– Що відбувається? – запитав він, поспішно вклоняючись двом королям.
– Будь-ласка, сідайте, - сказав Верховний Король, - і ми вам розповімо.
Король Фарлан не був у хорошому стані, побачила я, коли ми всідалися на низькі, оздоблені подушками, стільці, поставлені перед ним. Він був загорнутий у королівський плед, понад його алим одягом, і хтось поставив жаровню біля нього, для додаткового тепла. Але найбільше хворобу видавало його обличчя. Воно було біле, із жовтуватим відтінком, і шкіра щільно прилягала до кісток. І ця висохла плоть була втягнута у глибокі зморшки болю. Але його втомлені очі не були підкорені хворобою. Вони вдивлялися на нас із проникливістю та розсудливістю, що було майже приголомшливо.
– Як ви знаєте, - сказав він нам – всім нам, хоча я думаю, головним чином він звертався до моєї тітки – десять років тому, чарівники з Логри наклали закляття на наші острови Халдеї, отже ніхто звідси, як би старанно не намагався, не може дістатися Логри. – Він кивнув Священику, який був такий похмурий від бажання говорити, що вертівся у своєму кріслі.
– Ми намагалися, милостивий король, - вибухнув Священик. – Ми обшукали весь Скарр, намагаючись знайти якійсь натяк про закляття. Ми виїжджали – я сам, особисто, неодноразово виходив на човнах – там де у морі знаходиться бар’єр, човни повертають у бік, неначе їх підхоплює течія, хоча нічого такого там немає. І ми використовували усі кораблі, які боги надавали нам для зруйнування заклинання. – Він затих, ніби йдучи у себе, похмуро. – Мені не вдалося, - сказав він. – Боги не задоволені мною. Я мушу знову поститися і молитися.
– Не треба звинувачувати себе, - сказав Король Фарлан.
Очевидно, Донал не зміг подолати себе та пробурчав:
– Ох, чоловіче, дозволь твої богам покарати тебе. Якщо вони настільки розгнівані, вони неодмінно заберуть твою наступну вечерю собі.
На це, наш старий Вчитель подивився на Донала м’яким заспокоюючим поглядом і запитально повернув голову до Верховного
– Я також не впорався. Мені боляче, як вченому казати це, але я шукав у кожній бібліотеці на Скаррі та подорожував на Берніку, щоб і там шукати також, але не зустрів жодного натяку на те, як це заклинання побудоване.
“ О!”, подумала я. Це пояснювало ті чудові неочікувані дні, коли я приходила до замку на уроки, щоб виявити, що всі інші діти гасають по двору, викрикуючи, що старий Вчитель знову мандрує.
– З іншого боку, - продовжував Вчитель, - ключ може знаходиться навколо нас, у географії кожного нашого острова.
Я зітхнула. У вчителя була пристрасть до географії. Він постійно змушував нас малювати мапи та пояснював нам, як розташування землі вплинуло на історію: як ця затока стала прекрасною гаванню і спричинила ріст міста, чи як та одинока гора захищала цю долину та зробила її настільки плодючою, що за панування над нею велися війни. Звичайно ж, він і зараз інструктував усіх.
– Як ви знаєте, - сказав він, - наші три острови утворюють півмісяць, зі Скарром на Півночі, Берніка, відповідно, на заході і Галліс на півдні, із нахилом до південного-сходу. Зараз я маю на увазі, що три Халдейські острови можуть бути розглянуті, як такі, що формують Темний Місяць, що також може бути знаком вигнання. Це не займе й частини уяви Логранців, щоб побачити Логру, як повний Місяць, що несе щит вигнання перед собою. Логранці, як ви знаєте, пішли на нас війною ясно та просто, тому що їхні боги сказали їм, це їхнє право завоювати Халдей…
Цього було занадто для половини людей, що знаходилися там. Вони забули про необхідність глибокої поваги до Верховного Короля та вибухнули протестом. Донал вдовольнився саркастичним звуком, але Священик випростався та прогарчав:
– Логранці згорять за свої неправдиві вірування!
Тітонька Бек, яка сиділа на своєму стільці у сором’язливій та граційні позі, хотіла б я її у цьому наслідувати, із червоними підборами, які були гарно притиснуті один до одного, а її кістляві, чутливі пальці замкнені на її колінах, задрала свою маленьку темну голівку та майже пирхнула.
– Для цього немає богів, - сказала вона. – Це людська жадібність.
А Король Кеніг сказав через неї:
– Боги, чоловіче, ліворуч від мого стегна! Наші острови мають золото та срібло, олово та мідь. Галліс має перлини та дорогоцінні камені також. А що має Логра? Лише залізо. А залізо робить зброю щоб з нею завойовувати решту.
Вчитель випростав свою нижню губу як маленьке дитинча, а його брови настовбурчилися на решту нас.
– Коли хтось каже про магію, - сказав він ображено, - неможливе є можливим.
– Дійсно, так, - швидко вставився Верховний Король. – Можливо, ми повинні запитати що Бек, Мудра Жінка, скаже про закляття.
Він подивився на мою тітку, яка у відповідь граціозно схилила голову.
– Боюся, пане, дуже мало, - сказала вона. – Пам’ятаючи, що я маю піклуватися про дитину моєї сестри і не маю можливості виходити на човнах чи об’їжджати Скарр. Але я дивилася у магічну чашу і не знайшла відповіді. Я наклала пута на невидимих духів і розіслала їх по всьому Скарру.
Я спостерігала, як Тітонька Бек робить це. Вона твердила, що всі острова кишать духами, але мені все ще важко повірити у це, коли я не можу їх бачити, або чути, про вони звітують, коли повертаються.