Улюбленець слави
Шрифт:
Запало довге мовчання,— як написав би автор романів із серії «Бібліотечний роман»,— настала та жахлива пауза, яка буває, коли твоя машина от-от вріжеться у зустрічну: при цьому «раптом інстинктивно відчуваєш», що ніяка сила вже не спроможна відвернути катастрофи.
Втім, я, признатися, нічого такого не відчувала — надто стомилась, і голова в мене була порожня і легка. Та й не секрет, що всі давно одружені люди завжди інстинктивно намагаються не доводити справи до серйозного конфлікту. Знаючи, який нікчемний з того конфлікту зиск, і як легко його уникнути, вчасно повернувши все на старі рейки, ми з Честером (згнітивши серце) поспішили одне одному назустріч.
Він удав, ніби все гаразд. Ми розіграли сцену замирення і, на мій подив, він натякнув мені, що було б незле, якби я довела правдивість сказаного на ділі, виконавши його бажання так, щоб він повірив, що мені й самій цього хочеться.
Честер давно вже полишив свої «релігійні хитромудрощі», проте й досі оточував усе, до чого торкався, атмосферою релігійного екстазу. Не скажу, щоб у своїх амурних справах він вважав себе знаряддям бога (це звучало б трохи вульгарно і несправедливо щодо Честера), але намісником бога на землі, «проповідником господа бога» він почував себе завжди. «Він поводиться так, — подумала я,— ніби при повному параді скріплює печаткою указ від імені самого короля».
Очевидно, найважливішим для Честера було не те, що діється, а чому воно діється; так само як для нього важливо не те, що я відчувала, а те, що, на його думку, я повинна була відчувати.
Мені завше здавалося, ще з першої шлюбної ночі, що французькі романи, де жінки так страждають, так голосно нарікають на необхідність розділити ложе з нелюбим чоловіком, занадто прикрашені —«для комерційних потреб». Що менше любиш чоловіка, то менше значення надаєш фізичній близькості з ним; хіба можна порівняти цю незначну, хвилинну прикрість з каторжним страдництвом повсякденного життя, коли ти мусиш неодмінно бачити, як він їсть (Честер їв надзвичайно жадібно), чути, як він чистить зуби (Честер харкав і плювався) чи полоще горло, ковтає ліки, чи просто говорити з ним на теми, до яких ти байдужа. Але цього разу, сама не знаю чому, у мене було таке відчуття, ніби Честер згвалтував мене, поглумився наді мною. Я лежала з широко розплющеними очима, і серце мені билося так часто (це він примусив його так битися, і його настирливість була мені нестерпна), що я боялася: Честер прокинеться й зрозуміє, як я ненавиджу його і як ним гидую.
96
Наступного дня мав відбутися мітинг на захист луга; агент, який обіцяв нам зал, відмовився його нам віддати, посилаючись на міністерство оборони, якому зал нібито потрібен для спортивних тренувань. Сказали нам про" це надто пізно, і ми вже навіть не встигали дати в ранкові газети об'яву про перенесення зборів. Комітет був у розпачі.
Треба сказати, пошуки залу вже з самого початку наражалися на загадкові труднощі; ми пояснювали їх небажанням власників цих приміщень підтримувати у воєнний час будь-які антиурядові акції. Та всі майже без винятку театральні зали було розписано тоді під усілякі «шоу»— їх розплодилося, як грибів після дощу.
Я вирішила негайно ж з'їздити до агента (за сумісництвом він був ще й театральний агент) і поговорити з ним особисто. Та коли я вже сідала в таксі, мене раптом гукнули до телефона, і якийсь наш приятель (принаймні так він одрекомендувався, хоч імені свого й не назвав) попередив мене, що на агента «вийшов»
Важко сказати, як приголомшило мене це відкриття. Я вже не раз говорила, що Честерові, Гулдові й багатьом іншим так званим «революційним радикалам» постійно й повсюдно ввижалися страхітливі змови. Вони завжди чекали від когось «удару в спину».
Тепер я сама пережила щось подібне. Недарма розповідають, що найжахливіший наслідок землетрусу — раптове відчуття страху, ота зневіра, яка охоплює людину. Стіни власного дому, які щойно були тобі надійним захистом, звичні та рідні, як власні діти й чоловік, сприймаються тепер як загроза, як облудна ширма, за якою причаїлося нове нещастя (повінь або якесь нещастя, все пливе й хитається), світ, раніше сталий і надійний, віднині повен зради й брехні. Саме тому під час землетрусів люди нерідко божеволіють. Тож не дивно, що і я мало не втратила розуму. Я наказала водію везти мене в Уайтхолл, і там, піднявшись у Честерів кабінет, попросила негайно доповісти йому про себе.
Зранку в приймальні, як завжди, було багато народу; Честер провадив чергову нараду. Але його особистий секретар Доул, мій приятель (він скінчив Ітон, де приятелював з родичем Вудвілла), відвів мене до свого кабінету, щоб Честер міг поговорити зі мною сам на сам.
Вже на порозі Честер надав своєму обличчю,— так, щоб я не помітила,— виразу надзвичайної прихильності до мене. Це означало: тобі не слід було заявлятися до міністерства без запросин чи попередження.
— О, чудово, моя люба,— сказав він,— не може бути нічого приємнішого за такий сюрприз! І як до лиця тобі цей туалет!
І він оббіг мене поглядом — з голови до ніг; вибираючи сукню для виїзду, я розраховувала на зустріч з театральним агентом, через що, поспішаючи, забула потім переодягтися у щось більш придатне для Уайтхолла.
— Ти вся така квітуча, така весняна!
Я перепросила його за те, що відірвала від роботи, пояснивши, що приїхала у терміновій справі: йдеться про мітинг.
— Про який мітинг?
— Ти чудово знаєш, що хтось намагається його зірвати!
— А, ти про мітинг на захист луга. І що там?
Я раптом злякалася, що він почне викручуватися, і, бажаючи його випередити, сказала:
— Мені переказали, що у справу з мітингом втрутився якийсь генерал, котрий, кажуть, діяв зовсім не за дорученням міністерства оборони.
І тоді, метнувши на мене колючий погляд, він прорік:
— Але ж ти знаєш, що вся ця історія з луга виливається в антиурядову демонстрацію?
Я вирішила поставити питання руба:
— Скажи мені, ти знав, що міністерство оборони хоче відібрати у нас приміщення? — спитала я, підкресливши, що вони навіть не залишили нам часу оповістити людей про відміну мітинга. Люди прийдуть і цілком справедливо обуряться, а ми вже нічого не можемо зробити, бо всі гроші пішли на проспекти й рекламу. Якщо комусь треба було зірвати цю справу, то він діяв дуже розумно.
Честер нічого на це не відповів. Його мовчання, роздратований і набурмосений вираз обличчя говорили про одне (пізніше я одержала справді незаперечні докази): він або сам вигадав цей трюк, або дав дозвіл на нього. І тоді, забувши про будь-яку обережність, я додала:
— Розумно, але не дуже чесно.
— Мені сказали, Раунд також бере участь у твоєму комітеті...
— Я тут ні при чому — його запросив голова. До речі, містер Раунд завжди обстоював тубільців. Він просто залишився вірним своїм принципам.