Улюбленець слави
Шрифт:
— Ти називаєш вірністю принципам підрив довіри до уряду? Саме тоді, коли ми переживаємо національну кризу?
Я знала, що Раунд і справді трохи екстреміст, але він вважає: коли йдеться про речі принципові, відступатися од свого не можна.
І я майже напрямки сказала Честерові, що він сам зрікся своїх принципів і не має права звинувачувати у чомусь подібному інших. Виголосивши цю тираду, я раптом відчула, що червонію. Честер нічого не відповів, він ніби й не чув моїх слів. На обличчі йому з'явився вираз гидливості. Лише зараз я побачила, як він мене ненавидить, відчула всю міру його зневаги до мене.
— А тепер,— озвався він нарешті (і в цьому «тепер» звучало: «тепер, коли ми, нарешті, покінчили з твоїми теревенями»),— даруй мені, бо там у кабінеті на мене чекають п'ятнадцять вельми заклопотаних джентльменів,— треба негайно вирішити деякі питання, від яких залежить хід війни. Тож вибач — мушу йти.
І не встиг він торкнутися ручки дверей, як із'явився містер
Потім мені дали міністерську машину й відвезли додому. Вдома я негайно ж почала пакувати валізи. У мене визріло тверде рішення виїхати у Бакфілд. Приводом для цього міг стати мій щотижневий візит до тітоньки Леттер, яку я все одно обіцяла відвідати за два дні. Справжньою причиною моєї втечі було бажання уникнути скандалу чи принаймні відтягти його на кілька днів.
97
Честерові чомусь зайшло в голову, що, від'їжджаючи того четверга у Бакфілд, я вирішила назавше з ним порвати. Може, й так. Але я навіть собі в цьому не признавалася. Я просто вирішила втекти від того, що було мені нестерпне. І сказала собі: годі, далі так не може тривати! Я мала забути про Честера, викинути його з пам'яті. Та коли тітонька поцікавилась, як там ведеться моєму «видатному чоловікові», і «чи не перевершив він самого себе у спритності», я відповіла, що Честер не заслужив таких закидів. Звісно, я не сказала їй, до якого підступу він вдався, щоб розвалити наш комітет,— не хотілося вислуховувати, як вона почне ганити Честера. І захищати, і шпетити його мені було однаково неприємно. До того ж тітонька спитала про Честера просто так, знічев'я,— куди більше кортіло їй погомоніти про свої бакфілдські плани, які несподівано дістали новий напрямок. Тітонька рознюхала, що Честер поклав собі купити якийсь маєток (ми справді вже років зо два підшуковували собі будиночок десь за містом, щоб у вихідні Честер міг там відпочивати),— і, звичайно, відразу ж вирішила, що йому потрібен саме Бакфілд. «Рано чи пізно він однаково стане пером Англії, і тоді титул лорда Бакфілда Томові буде вельми доречний. Хлопчикові завше подобалося грати роль головного героя,— він просто не знав, на чому спинитись. Війна, звичайно, стала для нього знахідкою, але навіть з нашими генералами не може ж вона тривати вічно!»
Тепер тітонька, сиплячи блискучими аргументами, всіляко захищала свій проект, такий любий її серцю. Для прикладу вона посилалася на Джіма, котрий, на її думку, став зовсім іншою людиною,— після того як викинув з голови своїх коней і почав допомагати тубільцям луга; він потроху сплатив усі борги і навіть спромігся відкласти собі чималу суму, щоб видати власним накладом книжку про Лугаленд. Він чудово ставився до Тома й щиро любив Бакфілд — майже так само, як його ненавидів Боб.
Я не сказала тітоньці про головну Честерову умову — що заміський будинок має бути недалеко від Лондона. Судячи з усього, цей тітоньчин план став її черговою химерою, що тішила її старість, і я могла не боятися, що він здійсниться. Менш за все я хотіла бачити Бакфілд у Честерових руках — він перетворив би його на штаб-квартиру своєї партії.
Подібно до Джіма, з яким ми вперше зустрілись у Бакфілді, я теж ніжно любила цей дім. Щоправда, він був у стилі Тюдорів, з безліччю тьмяних, під низькими стелями, закутів замість нормальних кімнат, і з холодною кам'яною підлогою; але вся обстановка дому ніяк не відгонила тією похмурою добою, а підлогу Боб вистелив килимами. Не було там і важких, незграбних меблів, тесаних сокирою, всіх отих дубових столів для загальних трапез, що мимоволі наводять вас на думку про недолугих ченців з їхнім почварним життям. Найстаровинніші стільці, легкі й ажурні, належали до часів Карла II; меблі були переважно з горіхового дерева. Головне, жодна річ не повторювалась, у всьому панувало розмаїття. Найбільше подобався мені вікторіанський стиль червоного оксамиту фотелі й величні, червоного дерева, шафи. Будинок був старий. Сама його занедбаність відгонила давниною, котра чомусь завжди, як і все, пов'язане з минулим, навіює думки про мир і злагоду. Дірку в килимі, що вкривав підлогу зали (яка це була колись трагедія!), вишкреб сеттер, увічнений для нащадків на портреті поруч з прадідом, що йде на полювання,— засмаглим велетнем, котрий, якщо вірити родинним переказам, говорив таким невикорінним девонським діалектом, що під час його виступів у парламенті ніхто й слова не міг уторопати. Зарубки, що спотворили одвірки дверей до зали, відзначали зріст його дітей, онуків та правнуків. Серед них були Бобові й Джімові позначки, а також одна маленька,
Зруйнована стіна у дальньому кутку стайні лишилась на згадку про пожежу, коли червоного півня пускали в нашій садибі луддити; якраз через рік після битви під Ватерлоо вони спалили стару клуню й нову віялку на току. Дірки у флюгелі на даху стайні увічнили стрілецькі змагання між Бобом і Джімом — здумати лишень! — сорок років тому. Ці старі шрами були невід'ємні від загальної атмосфери дому, і поранені, що приїздили сюди доліковуватися й набиратися снаги (для госпіталю Бакфілд був не дуже зручний і надто віддалений), казали: з усіх прихистків, куди закидала їх доля, цей — найчарівніший. І це при тому, що тут не було так званих «сучасних вигод»,— душу, центрального опалення, асфальтованого подвір'я, не кажучи вже про відсутність театру чи кіно. А головне, бакфілдський клімат, любила жалітися тітонька, діяв на всіх розслаблююче.
Проте, як на мене, вирішальним був не клімат, а сама «атмосфера» цього місця. І справді, переспавши в Бакфілді лише одну ніч, я вже на ранок відчула, що відпочила,— не так тілом (хоч спала кілька годин, як то кажуть, мов убита), як душею. Цей сон ніби розчинив якийсь клубок, що застряг у грудях, і, прокинувшись, я не напружилась відразу ж, як у Лондоні, готуючись до чергової сутички, а навпаки, ніби розчинилася у всьому, що мене оточувало — в домі й навколо нього, у парку, в озері (яке вкрилося баговинням і поросло лататтям та ряскою), у небесному склепінні над Бакфілдом. Здавалося, що над Бакфілдом і небо було якесь особливе, своє,— оточене хвилястим пасмом невисоких пагорбів з розкиданими де-не-де лісами, розрізане в одному місці дзвіницею, в іншому — димарем занедбаної суконної фабрики; і все те — небо, навколишня природа, будинок,— було затишне й лагідне, як обличчя старої няні.
Лежачи в своїй кімнаті, я чула і дзенькання цебра на подвір'ї, і голос старого скотаря Прета, котрий шпетив когось на кухні, і плюскіт води, що наповнювала ванну для Джіма, і гудіння літака, що завмирало десь у далечині,— все це звучало ніби в мені самій. Здавалося, мій мозок, звільнившись від диявольської напруги, розкрився для сприйняття якогось іншого життя,— набагато привабливішого й не такого «переускладненого», як мої лондонські будні. Принаймні так мені здавалося, хоч я чудово знала, що старий Прет завше прокидається о шостій ранку доїти корів, а Боб працює по дванадцять годин на добу, щоб не продали Бакфілд з молотка, і, незважаючи на всі його жертви й хитрощі, дім з кожним роком усе більше ставав непридатний для життя й занепадав просто на очах. Як говорила Бобові тітонька (повторюючи це щодня), він господарював украй погано, і тоді, як усі сусідні маєтки з їхніми добре налагодженими фермами процвітали, у нього завше були самі збитки.
Та попри всі прикрощі, попри свою каторжну працю й одвічні турботи з робочою силою, помешканням для котеджерів, ремонтом і пожертвами на місцеве мисливське товариство (Боб органічно не терпів полювання, проте вважав за свій обов'язок підтримувати родинні традиції Леттерів), він сам був дуже суттєвою часткою бакфілдської атмосфери. Навіть по тому, як він рухався, спроквола, трохи підскакуючи й схиляючи голову набік, тягнучи за собою ціпка чи перекинувши його через плече, відчувалося, що у Бакфілді людина має час поміркувати над життям. І справді, Боб, працюючи з раннього ранку до пізньої ночі, знаходив час погомоніти з людьми, і не про якісь там дурниці, а й про цілком поважні речі — війну чи ціни, до того ж поговорити розважливо, не поспіхом, а «широко», про що в місті не могло бути й мови. Наприклад, у нього була теорія, що в німецькому мистецтві можна простежити причини воєн, і, слухаючи його, ви починали розуміти минуле,— точнісінько так само, як, дивлячись на Бакфілд, починали відчувати себе легше й вільніше. Звісно, всі провінціали схильні мислити «широко» (наприклад, Гулд, якого Честер так зневажав, теж мислив «широко»— доводив, що бог послав нам війну за «гріхи»), але Боб насправді добре знався на мистецтві й дуже цікаво розвивав тезу про те, що в мистецтві кожного народу виявляється дух нації.
98
Звичайно я гостювала у тітоньки Леттер не більше двох днів, і тепер, повторюю, навіть собі не признавалася, що маю намір затриматися надовше. Однак за два дні я зателеграфувала Честерові, що тітонька кепсько почувається, і я не можу її залишити саму. Минуло два тижні, а я все ще жила у Бакфілді, мотивуючи це тим, що туди на відпочинок приїхали два офіцери, які потребують догляду.
Я не стала пояснювати, що один з цих двох офіцерів — Джім, котрий справді щойно виписався з військового госпіталю, куди його поклали після жахливих нападів пропасниці. Виправдовувало мене те, що він справді серйозно хворий і більшу частину часу проводить у своїй кімнаті, де тепер завжди палав камін; працюючи над великою доповідною запискою про плем'я луга, Джім сподівався зацікавити нею міністерство в справах колоній, загрожуючи віддати її до друку. якщо чиновники поставляться до неї без належної уваги.