Улюбленець слави
Шрифт:
— Ось коли вони в мене попотанцюють, ці недоноски з Айк-сквер,— хвалився він.— Я знаю, вони не дуже люблять, коли на них скаржаться начальству.
Хоч, повторюю, я не мала наміру залишати Честера, повертатися до нього я теж не хотіла і послала йому ще одну телеграму (що я допомагаю влаштувати свято на честь місцевого Червоного Хреста); і одного чудового ранку перед ленчем до нас з'явився особистий лікар Честера. Честер, сказав він, попросив його заїхати сюди й подивитись, як я себе почуваю.
Все наше домашнє товариство — цебто Боб, тітонька Леттер і три
Тітонька не могла ним нахвалитися, він задовольняв одразу дві її найбільші пристрасті: любов до людей, що вміють не лише молоти язиком, а й «перти плуга», мають владу й не бояться її використати, і зневагу до людської натури як такої. Мені ця людина була вкрай огидна (у Парейді він завжди поводився зі мною надзвичайно грубо), і коли після сніданку сер Коннелл запропонував оглянути мене, я відмовилась, заявивши, що не бачу в цьому потреби, бо цілком здорова.
— Ваш чоловік попросив мене навмисне зробити такий гак, щоб вас послухати, вдруге я вже не зможу сюди приїхати. Я й сьогодні б не зробив цього, якби не особисте прохання міністра. У воєнний час це звучить для мене як наказ.
— Але в мене все гаразд, сер Коннелл.
— Тоді ви, може, покажете мені цей, як його... ваш славетний... Що у вас тут оглядають, сер Роберт?
— А, ви, мабуть, про лабіринт? Це справді найдавніший і достеменний лабіринт, і я залюбки проведу вас туди; хоча він, признатися, зараз трохи занедбаний.
Й одразу ж після ленчу Боб пішов показувати йому лабіринт. Правда, сер Т. спершу зажадав, щоб я склала їм компанію (і тітонька змусила мене піти!), а потім доволі нахабно відшив Боба:
— О'кей, Леттере, місіс Німмо сама покаже мені ваш сад. Мені треба сказати їй кілька слів наодинці.
Боб у першу мить отетерів, але вибачився й хутенько зник (ніхто не вмів зникати так блискавично, як Боб, коли він відчував, що зайвий), а сер Коннелл одразу ж взяв бика за роги:
— Мабуть, не будемо, місіс Німмо, ходити околяса? Це ж однаково не вирішить проблеми.
Я поцікавилась, що саме він має на увазі.
— Власне, я приїхав з однією метою — сказати вам: якщо ви хочете повернутися до Лондона, моя машина до ваших послуг.
Довелося відповісти, що зараз у мене такого бажання немає.
— А вам не здається, що вже час додому?
— Ніхто не пропонував
— Гаразд, місіс Німмо, гаразд. Але не граймося, як діти, в піжмурки. Ви вважаєте, що у вас є всі підстави ображатися на свого чоловіка, а він, з вашого дозволу, так само переконаний, що має всі підстави бути незадоволеним вами. Важко повірити, що завинила тут лише одна якась сторона.
Я відповіла, що, можливо, й так, але все це — моя інтимна справа, і я не маю наміру виносити її на обговорення.
Спіймавши облизня (хоч я й не хотіла бути з ним різкою), доктор надувся, як величезна жаба, а щоки в нього спалахнули яскравим полум'ям. Якщо вже я сама вжила слово «інтимний», то він, лікар, дозволить собі піти трохи далі й спробує мені дещо нагадати: як жінка, що прожила в шлюбі двадцять років, я мала б розуміти, до яких згубних наслідків може призвести вимушена відмова від деяких давніх звичок для такої людини як Честер, у його віці, з його постійною нервовою напругою! І мені, його дружині, слід було б знати, що він, сер Т., уже сьогодні змушений вдатися до деяких ризикованих заходів, щоб урятувати Честера від постійного безсоння,— але поки що, і це його не дивує, лікування не дало жодних наслідків...
— Не я один, багато хто вважає, що ваш чоловік от-от звалиться від утоми, і відповідальність за це, я переконаний, впаде передусім на вас;- ви відповідаєте за нього не лише перед ним, а й перед цілою нацією.
Я не повірила йому ані на стілечки. Я знала, що у Честера міцні нерви, він чудово ними володіє і легко настроюється на потрібний лад. Лише спитала:
— І він послав вас усе це мені переказати?
Т. промовчав, і я зрозуміла, що Честер принаймні знав аргументи, якими оперуватиме його посланець. Замість відповіді він удав, ніби страшенно обурений з моїх слів (пригадую, я бачила подібний вираз на обличчі в одного відомого лікаря, коли хворий поставив йому «несубординаційне» запитання) і сказав:
— Я не знаю, місіс Німмо, що ви хочете робити далі, але, очевидно, ви розраховуєте на те, що людина такого рангу як Німмо змушена буде за будь-яку ціну уникати розголосу, коли справа торкнеться шлюборозлучного процесу. Раджу не забувати, є й інші засоби, завдяки яким можна домогтися своїх законних прав.
І коли я сказала, що не розумію, куди він хилить, сер Коннелл відповів, що згідно з одержаною ним інформацією, «співвідповідач у цій справі» теж обіймає державну посаду, і, отже, на нього також поширюється вимога державної «дисципліни».
Признатися, мене вразило не так те, що Честер підозрює мене у зраді з Джімом, як ця погроза. Не вірилося, що він здатний на таку підлоту. «Я вже не кажу, що це чистісіньке безглуздя! Припустімо, все це правда,— думала я.— І що ж, він приневолить мене повернутись до нього й удаватиме, ніби не знає, що я його ненавиджу й усім єством зневажаю? Який сенс повертати собі дружину за таких умов? Я однаково рано чи пізно від нього пішла б».
На мене напала така лють, що я не змогла на ту мить нічого відповісти, і Т. глузливо додав: