Острови Халдеї

Джонс Діана Вінн

– І море біля загубленої землі завжди коричневе, через землю, - я чула, як він казав, в той час, як кок передавав мене униз, у чиїсь великі татуйовані руки.

Івар, звичайно ж, не міг дозволити Ого перевершити його. Він також самостійно зістрибнув, і приземлився, із стукотом та вивихнувши щиколотку, та скаржився на це наступну годину. А Тітонька Бек спустилася униз, так само як вона піднялася на борт, мирно їдучи верхи на іншому моряку.

– Не буде там жодного пошкодження, - сказала вона мені, поки нас несли поряд. – Вони що, не довіряють тому, як я можу захистити корабель на якому подорожую?

Моряк, що ніс, вивантажив

її за скелями у дуже виразний - “без коментарів” спосіб. Я пройшла туди, де вона була, і виявила, що ми врізалися у доволі великий острів, піщаний та скелястий та занедбаний під дивним тьмяно бузковим небом. Спереду було декілька скель, десь висотою з ріст Ого і, над ними, здавалося, росло декілька дерев.

– Ми можемо розвідати? – нетерпляче запитував Ого. – Як довго ми будемо тут?

– Зараз гляну, - сказала Тітонька Бек.

Я подивилася назад, на бідолашний корабель, коли Тітонька Бек кликала Капітана. Ось він, лежить боком і молотиться, молотиться поміж двох зубців скали, і висить там із кольоровим одягом. Дуже недостойний. Шеймус Хеміш був зайнятий, розміщуючи вітрила, але він прокричав у відповідь, що у нас є година. І він сказав коку та іншому моряку піти із нами.

– Я залишуся тут, - сказав Івар. – Моя щиколотка дійсно болить.

Ми залишили його сидіти на скелі, оточеного жовтою морською піною, у той час як ми вилазили на круті скелі. Я була досить нетерплячою, так само як Ого. Вчитель казав нам, що землетрус трапився більше тисячі років тому і, наскільки я знала, я не бачила нічого настільки старого. Тітонька Бек була, як завжди, серйозна та стримана, але мені здавалося, що вона вибирається на скелі так само нетерпляче, як і решта нас. Це був один з найлегших підйомів у моєму житті, хоча я маю визнати, що моя гарна сукня трохи постраждала в дорозі.

На середині шляху, Ого сказав:

– Гей! А це що? – і підібрав щось, що виглядало як велика поламана кришка від каструлі. Здається, вона була зроблена з дуже старої чорної шкіри. Ми всі зібралися на розсипчастому виступі, щоб оглянути це. Ви все ще могли побачити, що на ній були видавлені візерунки.

Тітонька Бек тільки-но взяла річ, щоб роздивитися візерунки на світлі, коли біля нас з’явився, кульгаючи, Івар.

– Ого, - сказав він. – Передбачається, що ти мій служник. Передбачається, що ти залишаєшсязі мною. Ти знаєш, що я пошкодив мою щиколотку. Що ти робиш, гуляючи та підбираючи ні до чого не придатні старі заслони?

– Це бувзаслон, я думаю, - сказала Тітонька Бек, крутячи ту штукенцією. Вона мала гарної форми, артистичні пальці. Я завжди вражена, коли вона тримає речі. – Ці візерунки… - почала вона.

– Викинь це, - сказав Івар.

– Ні, не викидай, - сказав кок.
– Я можу продати це на Берніці. Вони там полюбляють старі речі.

– Ці візерунки, - голосно сказала Тітонька Бек, - є символами Хранителя Півночі. Поклади там, де ти це знайшов, Ого. Це щось, у що жоден з нас не повинен втручатися.

Мабуть, вона була права. Востаннє я бачила символи, подібні до цих, вишитими на одягу Верховного Короля Фарлана. Всі дивилися, радше як покарані, в той час як Ого обережно поклав зламаний заслон назад на виступ, де його було знайдено.

– Я міг отримати сотню срібників за це, - зауважив кок, коли ми продовжили

вибиратися на скелю.

Кок виглядав дуже похмурим через це і мовчав допоки ми не дісталися дерев, нагорі. Там було так, ніби уся земля втекла від нас. Крихітні створіння – миші, щури, полівки – поспішали та квапливо тікали з нашого шляху. Я бачила кроликів, білок, ласку та навіть тварину, схожу на маленького оленя, що біг від нас серед дерев. Маленькі пташки та великі стукали деревину, на вершинах. Жодне з дерев не було високим. Вони усі були кривими та нахилялися на морському вітрі, але я бачила, що то були дерева, дужі рідкісні на Скаррі, як бузина та ліщини, і зараз почали вкриватися листям. Тітонька Бек поклала елегантну руку на стару запилену сережку, а потім на світлі зелені листочки бузини.

Інший моряк сказав:

– Я би хотів принести мій арбалет! Товсті голуби. Той олень.

– Прекрасні кролики, - погодився кок, а Івар сказав:

– Йдемо назад. Тут нічого немає. Моя щиколотка болить.

– Ми підемо далі, - вирішила Тітонька Бек. – Я хочу побачити, наскільки велике це місце.

– Я хочу знати, як всі ці тваринки дісталися сюди, - сказала я.

– Ну, цього ти не дізнаєшся гуляючи, - сказав Івар. – Моя щиколотка…

– Тварини, - сказала Тітонька Бек, - безсумнівно нащадки створінь, що втекли від землетрусу. А, ми виходимо кудись.

Дерева розступилися до великих скель та трави, що тріпотіла. Я побачила дзвіночки. Ми обійшли величезний валун та знову побачили море, позаду нас, яке сердито розбивалося о скелі, унизу. Вдалечині ви зараз могли бачити бар’єр, схожий на смугу білого туману, що розтягувався у обох напрямках, так далеко, як можна було бачити. Хоча, ніхто на нього не дивився, оскільки перед нами були залишки будівель. Стіни були не зовсім з мою голову і виготовлені з кам’яних блоків піщаного кольору. На них були гарно вирізані візерунки.

– О, добре! – сказала я. Тепер ми мали перевагу над Вчителем. Він лише чувпро будівлі: а ми зараз дивилися на одну.

Ого пішов першим, крізь найближчий поламаний отвір. Тітонька Бек та я прослідували за ним, так само нетерпляче, а моряки занурилися за нами, озираючись навколо із сумішшю інтересу та надії, що тут може бути щось, що вони зможуть продати на Берніці. Івар кульгав позаду, жаліючись на свою щиколотку.

Це було схоже на лабіринт. Ми йшли туди і сюди у квадратні приміщення та видовжені, де було майже неможливо сказати, чи ми йдемо через кімнати, чи через дворики. У одному приміщені безсумнівно було вогнище у стіні. Його оточували гарні, поламані зелені та сині кахлі, та різьба назовні. Там навіть були сліди сажі на шматку димоходу, що залишився. Кахлі мали такі самі символи, що і поламаний заслон.

– Тоді це була кімната! – сказав Ого.

Кок підступно спробував підняти шматок кахлі. Тітонька Бек повернулася та подивиласяна нього і він поспішно опустив руку. Він йшов за нами, бурмочучи про проклятих відьом, і Івар йшов за ним, бурмочучи про свою щиколотку.

Ми проходили приміщення з таємничими ямами у землі та площу із круглим ставком води у середині та іншу із рівним, круглим бугром у центрі. Ого базікав всю дорогу до Тітоньки Бек, намагаючись з’ясувати чим це місце могло бути. До мого розчарування, Тітонька Бек мала уявлення про це, не більше за решту нас. А Івар ніколи не переставав скаржитися.